Ю Несбьо - Син

– Вибач, приятелю, я тебе не візьму.

– Прошу тебе…

Пелле подивився на нього. Сліди сліз на щоках. Бог знає, яке лихо його спіткало, але то вже його проблеми. Може, й справді доля була несправедливою до хлопця і йому є на що нарікати, але таксист не виживе в Осло, якщо впускатиме в свою машину чужі халепи.

– Слухай, я бачив, як тебе вивертало. Якщо ти наблюєш мені в машині, це тобі стане у тисячу крон, а мені коштуватиме цілого дня роботи. Крім того, останнього разу, коли ти брав таксі, ти вишкрібав дрібні монети з кишені. Тому я тебе не можу взяти, розумієш?

Пелле підняв скло і втупився у простір перед собою в надії, що хлопець піде своїм шляхом, не створюючи йому проблем, але був готовий рушити геть, якщо виникне така потреба. Лишенько, як болить сьогодні нога! Краєм ока він побачив, як хлопець порпається у своїй торбі, з якої він, зрештою, щось витяг і притиснув до вікна.

Пелле трохи повернув голову. То була банкнота у тисячу крон.

Пелле похитав головою, але хлопець непорушно стояв на місці. Чекав. Пелле не надто непокоївся – хлопець сьогодні ввечері, трохи раніше, не завдав йому жодного клопоту. Навпаки, замість вимагати, щоб Пелле завіз його далі, ніж вистачало суми, – як вчинила б більшість людей, кому бракує грошей, – він подякував, коли Пелле зупинився, щоб випустити його там, де показував лічильник. Подякував йому так щиро, аж Пелле відчув провину, що не довіз його до притулку, – це забрало заледве ще дві хвилини.

Пелле зітхнув і натиснув на кнопку, яка розблокувала двері.

Хлопець влаштувався на задньому сидінні.

– Дякую, дуже тобі дякую.

– Куди?

– Спершу в Берґ, будь ласка. Я просто залишу там дещо. Я буду страшенно вдячний, якщо ти зачекаєш… Тоді в Центр Іла. Я сплачу наперед, звісна річ.

– Нема потреби, – сказав Пелле, заводячи мотор.

Його дружина була права, коли казала, що він надміру добрий для цього світу.

Була десята ранку, і сонце вже пекло щосили на вулиці Вальдемара Тране, коли Марта припаркувала тут свій «гольф-кабріолет». Вона вийшла з машини і, проминувши нову кондитерську, легкою ходою підійшла до входу в їдальню Центру Іла. Марта зауважила, що на ній затримують погляд чоловіки і навіть деякі жінки, повз яких вона проходила. Взагалі, в цьому не було нічого незвичайного, але сьогодні вона, здавалось, привертала особливу увагу. Марта пояснювала це своїм винятково піднесеним настроєм, хоча сама не знала, яка може бути конкретна причина. Вона ж бо вже встигла посперечатися зі своєю майбутньою свекрухою про дату весілля, з Ґрете, менеджером Центру – про розклад чергувань, а з Андерсом – практично про все на світі. Можливо, вона була в гарному настрої, бо сьогодні був її вихідний, а ще Андерс на вихідні поїхав зі своєю матір’ю в їхній будиночок на узбережжі, і цілих два дні сонце щедро сяятиме для неї.

Коли вона увійшла в кафе, всі параноїдальні голови обернулись на неї. Всі, крім однієї. Вона всміхнулася, помахала тим, хто озвався до неї, і підійшла до двох дівчат за стійкою. Віддала одній з них ключ.

– Усе буде гаразд. Ти просто маєш один раз пройти через це. І пам’ятайте, що вас двоє.

Дівчина кивнула, але вона була помітно блідою.

Марта налила собі кави в чашку. Вона стояла спиною до обідньої зали. Вона усвідомила, що говорила трохи голосніше, ніж треба було. Вона обернулася і всміхнулась нібито здивовано, зустрівши його погляд. Підійшла до столика, де він сидів на самоті. Піднесла чашку до губ і заговорила, так її й тримаючи.

– Ти так рано?…

Він підняв брову, і вона усвідомила, яким безглуздим має видаватись її зауваження, – адже було вже по десятій.

– Більшість наших мешканців, як правило, встають дуже пізно, – швидко додала вона.

– Це правда, – всміхнувся він.

– Слухай, я хочу вибачитись за вчорашнє.

– Вчорашнє?

– Так. Андерс зазвичай не такий. Але іноді він… Хоч би там як, він не мав права так поводитись. Називати тебе наркоманом і… ну, ти знаєш.

Стіґ похитав головою.

– Тобі нема за що вибачатись, ти не зробила нічого поганого. Ані твій друг. Я справді наркоман.

– А я – кепський водій. Це не означає, що людям вільно заявляти це мені в обличчя.

Він засміявся. Вона бачила, як сміх пом’якшує його риси, – він тоді видавався ще молодшим.

– І ти все одно за кермом, я бачу, – кивнув він у бік вікна. – Твоя машина?

– Так, я знаю, це розвалюха, але я ціную незалежність і свободу, що вона мені дає. Правильно?