Ю Несбьо - Син

Вони повільно виїхали на шлях. На трохи більших, ніж треба, обертах.

– Ручне гальмо, – сказала вона і вхопила важіль між ними, щоб зняти з «ручника».

Вона наштовхнулась на його руку, що потяглась до того ж важеля. Він здригнувся і відсмикнув руку, наче від вогню.

– Дякую, – промовив він.

Хвилин десять вони їхали в цілковитій тиші. Вони дозволяли обганяти себе тим водіям, що поспішали. Та ось їх наздогнала величезна фура. Марта затамувала подих. Вона знала, що на вузькій дорозі вона сама – навіть знаючи, що на шляху достатньо місця, щоб розминутись, – автоматично натиснула б на гальма і притислась до узбіччя. Але Стіґа велетень не збентежив. І найдивовижніше, що вона легко довірилась йому. Чоловічому мозку притаманне вроджене розуміння трьох вимірів. Вона бачила, як спокійно лежать його руки на кермі. І дійшла висновку, що йому бракує тієї риси, яка у неї самої виражена надмірно: схильності сумніватись у власних судженнях. Дивлячись на тонкі, чітко окреслені вени на тильному боці його долонь, вона бачила, як розмірено помпує кров його серце. Кров для кінчиків його пальців. Вона бачила, як його руки швидко повернули кермо праворуч – але не надміру, – коли вібрація фури передалась на їхню машину.

– Ого! – засміявся він і схвильовано подивився на Марту. – Ти відчула?

– Так, – сказала вона. – Я відчула.

Вона казала йому, як їхати, спрямовуючи, аж доки вони досягли найдальшого виступу Несодена, де, проїхавши засипаною гравієм доріжкою, припаркували машину за шерегою малоповерхових будинків з маленькими вікнами на задньому фасаді і великими вікнами, що відкривались на море.

– Відремонтовані котеджі 1950-х, – пояснила Марта, коли вони спускались повз них на берег стежкою через високу траву. – Я виросла в одному з них. А тут був наш таємний солярій…

Вони вийшли на скелястий мис. Під ними розкинулось море, і вони почули радісний дитячий вереск, що перемежовувався сплесками води. Віддалік простяглась набережна з поромною переправою на північ, в Осло. В ясний день могло видатись, ніби місто заледве в кількох сотнях метрів звідси. Реальна відстань становила п’ять кілометрів, але більшість людей, які працювали у столиці, віддавали перевагу поїздкам на поромі, замість долати сорок п’ять кілометрів на машині, об’їжджаючи фіорд.

Вона сіла і вдихнула солоне повітря.

– Мої батьки та їхні друзі називали Несоден «Маленьким Берліном», – сказала Марта, – через те що тут оселилась ціла колонія художників. Тут, у літньому будиночку, жити було дешевше, ніж в Осло. Якщо температура падала набагато нижче нуля, люди збирались у найменш холодному будинку. Тобто у нас. Вони зазвичай сиділи гуртом до ранку і пили червоне вино, оскільки бракувало матраців, щоб усіх повкладати спати. А вранці влаштовували великий спільний сніданок.

– Звучить славно.

Стіґ сів поруч з нею.

– Так воно й бувало. Люди тут дбали одне про одного.

– Як ідилічно.

– Щодо цього не скажу. Час від часу вони сперечалися через гроші, ганили мистецтво колег чи спали з їхніми половинами. Але тут вирувало життя, і воно було захопливим. Ми з сестрою тривалий час вірили, що мешкаємо в справжньому Берліні, аж доки батько показав мені на карті, де справжній Берлін. І пояснив мені, як це далеко – більше тисячі кілометрів. Але пообіцяв, що одного чудового дня ми туди поїдемо всі разом і побачимо Бранденбурзькі ворота і палац Шарлоттенбурґ, де ми з сестрою будемо принцесами.

– І ви, зрештою, таки з’їздили?

– У справжній Берлін?

Марта похитала головою.

– У моїх батьків ніколи не було так багато грошей. І вони не дожили до старості. Мені було вісімнадцять, коли вони померли, і я мусила піклуватись про свою сестру. Але я завжди мріяла про Берлін. Настільки, що я більше не впевнена, чи він таки існує в реальному світі.

Стіґ повільно кивнув, заплющив очі і ліг горілиць у траву.

Вона подивилась на нього.

– Чом би нам не послухати ще оту твою музику?

Він розплющив одне око. Примружився. Depeche Mode? Але ж і CD, і плеєр залишились у машині.

– Дай мені свій мобільний, – сказала вона.

Він передав їй телефон, і вона почала натискати кнопки. Незабаром з маленьких динаміків полилась ритмічна музика. Тоді незворушний голос запропонував їм подорож. У Стіґа був такий приголомшений вигляд, що вона не втрималась від сміху.

– Це називається Spotify, – сказала вона, кладучи мобільний між ними. – Сервіс дає можливість стримінгу музики просто з Інтернету. Невже це все така новина для тебе?