Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

Ми переконалися і в тому, що він чудово володіє зброєю; якось, коли ми, вийшовши з бару Адамсів, практикувалися в стрілянині по порожній пляшці з-під бренді, пастор узяв в одного з нас револьвер і влупив кулю в саму серединку пляшки з відстані двадцяти чотирьох кроків.

І взагалі, за що б він, крім видобутку золота, не брався, майже все виходило у нього так, що аж любо було дивитися; та копач із нього був чи на найнікудишній у всій Австралії. Полотняна торба з його прізвищем, виведеним друкованими літерами, пилюжилася жалісним видовищем на полиці на складі Вобурна; до неї ніхто не торкався, і вона залишалася порожньою, тоді як торби інших шукачів скарбів щодня поповнювалися, і багато з них набували солідної округлості форм, бо тижні збігали один за одним і час відправки золотого фургона був уже на носі. За нашими підрахунками, на складі накопичилася небувала кількість золота, якої раніше ніколи не конвоювали за один раз.

Хоча Елаєс Б. Гопкінс, вочевидь, по-своєму тихо радів чудовій зміні, яку він ініціював у нашому таборі, його задоволення не було достатньо глибоким і гармонійним. Для повноти щастя йому чогось бракувало, й одного чудового вечора він відкрив нам свою душу.

– На наш табір, хлопці, зійшла б благодать, – сказав він, – якби ми мали по неділях організовану хоча б якусь церковна службу. Ми ніяк не святкуємо недільного дня, хіба що більше, ніж у будні, п’ємо віскі та граємо в карти. Продовжувати так далі – означає спокушати провидіння.

– Але у нас немає священика, – заперечив хтось із натовпу.

– Мовчав би, дурню, – загарчав на того сусід. – Хіба ти не бачиш серед нас людину, котра вартує двох священиків? Та з нього священні тексти вихлюпуються, як глина з твого лотка. Чого тобі ще треба?

– У нас немає храму, – не вгамовувався перший.

– Службу можна провадити і просто неба, – запропонував ще хтось.

– Або на складі Вобурна, – підхопили в юрбі.

– Або в салуні Адамса.

Останню пропозицію зустріли гулом схвалення, з чого випливало, що більшість схильна вважати салун найбільш годящим місцем.

Салун Адамса був доволі солідною дерев’яною спорудою, до якої з тильного боку тулився бар; салун використовували частково як гральний заклад, а частково як склад для зберігання запасів алкоголю, його збудували з міцних, грубо тесаних колод, бо його власник у колишні, ще не освячені благодаттю часи справедливо вважав, що такі речі, як діжки з бренді та ромом, у Джекманз-Галчі будуть ціліші під надійним замком. У кожному кінці цієї будови були передбачені міцні двері, і коли із салуну винесли стіл та інші меблі, він виявився достатньо просторим, щоб вмістити все населення Джекманз-Галча. Діжки з алкоголем господарі склали в одному кінці салуну таким чином, що вийшло щось на кшталт кафедри проповідника.

Спочатку всі ці приготування не спричинили особливого ентузіазму мешканців Джекманз-Галча, але коли стало відомо, що Елаєс Б. Гопкінс після закінчення служби планує звернутися до публіки з проповіддю, інтерес населення до майбутньої події помітно зріс. Справжня промова була для всіх шукачів золота справою незвичайною, а проповідь, прочитана своїм власним пастором, здавалася незвичайною подвійно. Поширилися чутки, що ця проповідь буде присмачена прикладами з місцевого життя, а її мораль оживлена нападками на адресу певних осіб. Люди стали хвилюватися, що не зможуть потрапити на службу, і до братів Адамсів стали надходити численні заявки з проханням забронювати місця. Лише після переконливих запевнень у тому, що місць із надлишком вистачить на всіх, табір вгамувався і копачі стали спокійно чекати майбутньої церемонії.

Місткість салуну була дуже доречною, оскільки збори того пам’ятного недільного ранку виявилися наймасовішими за всю історію Джекманз-Галча. Спочатку навіть вирішили, що зібралися всі без винятку мешканці селища, але пізніше з’ясувалося, що це не зовсім так. Моул і Філліпс, виявляється, напередодні подалися в гори на розвідку золотоносних ділянок і досі не повернулися, а Вобурн, хранитель золота, не наважився залишити свій пост. Його піклуванню довірили небувало велику кількість коштовного металу, і він залишився на складі, вважаючи, що його відповідальність занадто велика, щоб манкірувати своїми обов’язками.

За винятком цих трьох усі інші мешканці Джекманз-Галча в чистих червоних сорочках і з іншими відповідними до нагоди доповненнями до своїх гарнітурів статечно рухалися безладними групами глинистою доріжкою, протоптаною до салуну.