Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

Усередині цього приміщення наспіх розставили стругані лави, а біля дверей стояв «пастор», зустрічаючи всіх щирою посмішкою.

– Доброго ранку, хлопці, – вітав він кожен гурт, що підходив. – Заходьте, заходьте. Ви не пошкодуєте, що сьогодні прийшли сюди. Револьвери складайте он у ту діжку біля входу; заберете їх потім, коли все скінчиться; в мирний храм негоже входити зі зброєю.

Його прохання слухняно виконували, і ще до того, як останній парафіянин зайшов до салуну, в бочці-арсеналі утворилася небувала колекція холодної та вогнепальної зброї. Коли вже всі зібралися, двері салуну зачинилися і почалася служба – перша й остання у Джекманз-Галчі.

Погода стояла спекотна, повітря в салуні будо сперте, але копачі слухали з гідною увагою. У цій ситуації був елемент новизни, який завжди вабить. Одні були присутні на церковній службі вперше в житті, іншим вона нагадувала іншу країну й інші часи. Якщо не брати до уваги схильності непосвячених наприкінці певних молитов аплодувати на знак схвалення висловлених думок, жодна з церковних громад не могла поводитися пристойніше, ніж наша. Коли, однак, Елаєс Б. Гопкінс, зиркаючи на нас із висоти діжкової трибуни, почав свою проповідь, у салуні почувся гул голосів заінтригованої публіки.

На честь урочистої події Гопкінс одягнувся з особливою ретельністю. На ньому були молескінові штани й оксамитова блуза, перехоплена паском із китайського шовку, в лівій руці він тримав бриля з пальмового листя. Свою промову почав тихим голосом, часто, як було зазначено, глипаючи в невеликий отвір, що заміняв вікно в салуні та розташований над головами сидячої внизу публіки.

– Я показав вам шлях істинний, – заявив проповідник у своєму зверненні. – З моєю допомогою ви тепер потрапили в належну колію і не вибиваєтесь із неї.

Після цих слів він упродовж кількох секунд дуже пильно витріщався у вікно.

– Ви пізнали тверезість і працьовитість, які завжди допоможуть вам відшкодувати будь-які втрати, які тільки й випадуть на вашу долю. Гадаю, що жоден із вас не забуде мого перебування в цьому таборі.

Промовець зробив паузу, і в тихому літньому повітрі прозвучали три револьверні постріли.

– Сидіти сумирно, дідько би вас вхопив! – загримів голос нашого проповідника, в той час, як збуджена пострілами публіка було схопилася на ноги. – Хто рушить із місця, тому куля в лоб! Двері замкнені ззовні, і вам не вибратися звідси. Сядьте на місця, тупі святенники! На місце, собаки, інакше стріляю!

У подиві та страху ми знову опустилися на свої місця, тупо вирячивши очі на нашого пастора й один на одного. Елаєс Б. Гопкінс, обличчя і навіть постава якого, здавалося, зазнали разючої метаморфози, люто лупав на нас очима з висоти своєї домінуючої позиції, а на його обличчі грала презирлива посмішка.

– Ваші життя тепер у моїх руках, – заявив він, і тільки тут ми побачили, що в руці пастор тримає великий револьвер, а руків’я ще одного стирчить у нього з-за пояса. – Я озброєний, а ви ні. Якщо хто із вас ворухнеться або озветься, негайно ж загине. Сидіть сумирно, й я вас не чіпатиму. Маєте просидіти тут годину. Ох, ви, бовдури, – презирливе шипіння, з яким він вимовив ці слова, звучало потім у наших вухах не один день, – ви, мабуть, навіть не підозрюєте, хто вас так надурив. Хто кілька місяців клеїв із себе пастора та святенника? Джим-носач, мавпи! А Філліпс і Моул – двоє моїх вірних помічників. Тепер вони з вашим золотом подалися далеко в гори. Гей! Припини! – останні слова були адресовані одному неспокійному копачеві, котрий миттю принишк під лютим поглядом бушрейнджера і цівкою його револьвера.

– За годину вони будуть недоступні для будь-якої погоні, і моя вам порада – не погіршуйте свого становища і не переслідуйте нас, інакше можете втратити щось цінніше за гроші. Мій кінь прив’язаний за дверима позад мене. Коли настане час, я звідси вийду, замкну вас зовні і тільки мене й бачили. Після цього вилазьте, хто як зуміє. Мені більше нічого вам сказати, хіба те, що ви – найбільше стадо баранів, які носять штани.

Наступних довгих шістдесят хвилин нам цілком вистачило, щоб подумки погодитися з такою відвертою про нас думкою; ми залишалися безсилі перед рішучим і відчайдушним бушрейнджером. Звісно, якби ми всі гуртом накинулися на нього, то зуміли б його здолати ціною життя вісьмох чи десятьох із нас. Але як організувати такий штурм, не маючи можливості спілкуватися? Та й хто б наважився розпочати атаку, не будучи впевнений, що його підтримають інші? Нам нічого не зоставалося, як скоритися.