Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

Здавалося, що минуло тричі по годині, перш ніж бушрейнджер нарешті клацнув накривкою свого годинника, зліз із діжки, підійшов до дверей, не опускаючи револьвера, і шпарко вислизнув із салуну. Ми почули скрегіт іржавого замка і тупіт копит коня, що чвалом виносив бушрейнджера з Джекманз-Галча.

Я вже казав, що впродовж останніх кількох тижнів лайка дуже рідко звучала в нашому таборі. За півгодини ми надолужили згаяне: такого добірного та чуттєвого лихослів’я я в житті не чув. Коли нарешті нам вдалося вибити двері, бушрейнджерів із їхньою здобиччю і слід вистиг; нікому з нас більше не випало побачити ні самих злодіїв, ні викраденого ними золота.

Бідолаха Вобурн, котрий зберіг вірність своєму обов’язку, лежав із простреленою головою на порозі спустошеного складу. Лиходії Моул і Філліпс спустилися в табір одразу ж після того, як нас заманили в пастку; убивши охоронця, вони склали здобич до невеликого візка і спокійнісінько подалися в якусь надійну криївку у горах, де до них пізніше приєднався їхній хитрий ватажок.

Джекманз-Галч оговтався від цього удару. Зараз це цвітуче містечко. Однак проповідники й інші духовні реформатори не користуються тут популярністю, так само байдужі тут і високі моральні якості. Кажуть, що нещодавно було проведене судове розслідування дій одного невинного незнайомця, котрий мав необережність заявити, що в такому великому містечку непогано було б мати якусь церковну службу.

Сліди, залишені в пам’яті мешканців Джекманз-Галча одним-єдиним їхнім пастором, ще занадто свіжі, і, перш, ніж вони згладяться, мине чимало довгих років.

На четвертий день березня 1867 року, коли мені вже йшов двадцять п’ятий рік, я під впливом тривалих переживань і хвилювань записав до свого щоденника такі рядки:

«Сонячна система, серед інших незліченних великих систем, що здійснюють у мовчазному просторі свій вічний шлях до сузір’я Геркулеса. Без упину та безгучно обертаються і кружляють в одвічній порожнечі гігантські кулі, з яких вона складається. У цій системі однією з найменших і незначних куль є скупчення твердих і рідких частинок, яке ми називаємо Землею. Обертаючись, вона мчить вперед, як мчала до мого народження й як буде линути після моєї смерті, кружляючи в таємниці, що невідомо звідки прибула та невідомо куди втікає. На поверхні цієї рухомої маси метушаться незліченні мікроскопічні істоти, й одна з них – я, Джон Мак-Вітті, безпорадний, безсилий, котрий без конкретної мети вештається в просторі. Проте наше життя таке, що я змушений віддавати праці всі свої слабкі сили та проблиски розуму, щоб отримувати за це певні металеві кружальця, купувати на них хімічні елементи для живлення моїх тканин, що постійно руйнуються, і мати над головою дах для захисту від негоди. Тому у мене не залишається часу для роздумів над світовими питаннями, з якими мені доводиться стикатися на кожному кроці. Але при всій своїй незначності інколи я все ще спроможний почуватися до певної міри щасливим, а іноді навіть, як це не дивно, насолоджуватися усвідомленням значущості власної персони».

Як було сказано вище, я записав ці рядки до свого щоденника, і в них знайшли віддзеркалення думки, які не були викликані хвилинними, нетривкими емоціями, а постійно володіли мною і глибоко вкоренилися в мою свідомість.

Але ось помер мій дядько – Мак-Вітті з Ґленкерна, той самий, котрий свого часу головував у різних комітетах у Палаті громад. Він розділив своє величезне багатство між численними племінниками, й у мене з’явилося достатньо коштів, щоб без нужди прожити дні, що мені залишилися. Водночас я став власником сумнівної та безплідної піщаної смуги на узбережжі Кейтнесса, яку, як мені здається, старий подарував мені жартома, адже мав похмуре почуття гумору. Я працював тоді адвокатом в одному з містечок середньої Англії. Тепер же міг здійснити свої сподівання і, відкинувши всі нікчемні, ниці прагнення, присвятити себе величній меті пізнання таємниць природи.

Мій від’їзд із містечка, де я жив, дещо прискорила та обставина, що я мало не вбив у сварці людину. Я маю запальний характер і в гніві не тямлю себе. Проти мене не порушили судового переслідування, але газети гавкали на мою адресу, а люди зиркали на мене при зустрічі з-під лоба. Скінчилося тим, що я прокляв їх разом із їхнім огидним, зацофаним містечком і подався в свій північний маєток, де сподівався знайти спокій і відповідну атмосферу для наукових занять і вдумливих роздумів. Перед від’їздом я взяв зі свого капіталу дещицю грошей, і це дозволило мені прихопити з собою прекрасну збірку найсучасніших філософських праць, а також інструменти, хімікати й інші речі, які могли мені знадобитися на самоті.