Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

– Привіт, Джиммі! – гукає він вершнику, котрий порівнявся з ним.

– Вітаю, друже, вітаю!

– Далеко прямуєш?

– До міста, – відповідає сповнений гідності Джиммі.

– Невже? Ну що ж, бажаю тобі там повеселитися, як слід. Може, зайдімо до мене перехилити скляночку за удачу?

– Ні, – каже Джиммі, – я не хочу пити.

– Одну скляночку.

– Кажу, що не хочу, – сердито огризається пастух.

– Гаразд, не треба сердитись! Мені загалом байдуже, хочеш ти пити чи ні. Бувай здоровий.

– І тобі всіляких гараздів, – прощається Джиммі, але не встигає від’їхати і на двадцять кроків, як чує поклик шинкаря, котрий спонукає його зупинитися.

– Послухай, Джиммі, – каже корчмар, застаючи мандрівника зненацька. – Буду тобі дуже зобов’язаний, якщо виконаєш у місті одне моє прохання.

– Яке саме?

– Мені треба, Джиммі, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довірити його першому-ліпшому. Тебе я знаю, й, якщо візьмешся доправити його, мені просто камінь із серця звалиться.

– Давай листа, – лаконічно погоджується Джиммі.

– Не маю його при собі, залишився у хаті. Ходімо зі мною. Це зовсім близько, чверті милі навіть не буде.

Джиммі неохоче погоджується. Коли вони досягають хижі-розвалюхи, шинкар запрошує пастуха спішитися та зайти досередини.

– Давай сюди листа, – наполягає Джиммі.

– Розумієш, я його ще не до кінця дописав, але миттю закінчу, а ти наразі присядь на хвильку.

Так пастуха заманили в пастку. Нарешті лист готовий і вручений.

– Ну, а тепер, Джиммі, – каже корчмар, – хильни на коня моїм коштом.

– Жодної краплі, – відпирається Джиммі.

– То он воно як! – ображається шинкар. – Ти збіса гордий і не бажаєш випити з таким, як я! Якщо так, то давай листа назад. Хай йому грець, якщо прийму послугу від людини, котра гидує випити зі мною!

– Ну, гаразд, не сердься, – знічується Джиммі. – Згода, налий скляночку й я поїду.

Шинкар вручає пастуху олов’яний кухоль, до половини наповнений нерозбавленим ромом. Як тільки Джиммі відчув знайомий запах, до нього повертається бажання хильнути, і він одним ковтком висушує посудину. В його очах з’являється блиск, а на щоках – рум’янець. Корчмар пильно споглядає на відвідувача.

– Можеш тепер їхати, Джиммі, – дозволяє він.

– Тихо, друже, спокійно, – відповідає на це пастух. – Я анітрохи не гірший за тебе. Якщо вже ти пригощаєш, можу й я пригостити.

Кухлик знову повний, а очі Джиммі починають блистіти ще яскравіше.

– Ну, а тепер, Джиммі, по останній за добробут цієї оселі, – закликає шинкар. – І тобі час їхати.

Пастух утретє випиває оковиту, і з цим третім ковтком у нього зникають будь-які застереження й усі добрі наміри.

– Послухай, – каже він трохи хрипким голосом, висмикуючи чек із кисета, – візьми ось це, друже, і будеш запрошувати всіх на дорозі випити за моє здоров’я, хто скільки забажає. Скажеш їм, коли все буде потрачено.

І Джиммі, розлучившись із думкою дістатися колись міста, впродовж трьох-чотирьох тижнів валяється в корчмі, п’яний, як чіп, і доводячи до аналогічної кондиції будь-якого подорожнього, котрому довелося опинитися в цих краях. Але ось приходить ранок, коли шинкар оголошує:

– Гроші скінчилися, Джиммі, тобі час знову вирушати на заробітки.

Після чого пастух, аби протверезіти, обливається льодяною водою, вішає за спину ковдру з казанком, сідає на коня і вирушає на пасовище, де його чекає черговий рік тверезості, що закінчується місяцем пиятики.

Все це, хоча і типове для безтурботного способу життя австралійців, не має прямого стосунку до цієї оповідки, а тому повернімося до нашої Аркадії [2] Аркадія – гірська область на півдні Греції, оспівана поетами як щаслива країна з патріархальними, простими звичаями пастухів і пастушок. . Склад населення Джек- манз-Галча дуже рідко змінювався через приплив зі сторони; шукачі щастя, котрі прибували до нас у часи, про які тут згадується, виявлялися, мабуть, навіть ще лютішими та брутальнішими, ніж місцеві. Особливим норовом вирізнялися Філліпс і Моул – двійко запеклих гультяїв, котрі приїхали сюди одного чудового дня і застовпили ділянку на березі струмка. Витонченістю, злостивістю, блюзнірствами, нахабством у мові та вчинках, своїм зухвалим нехтуванням буквально всіх норм суспільної поведінки вони могли перевершити будь-кого з давніх мешканців Джекманз-Галча. Філліпс і Моул стверджували, що буцімто перебралися сюди з Бендіґо, в зв’язку з чим дехто з нас стали схилятися до думки, що, мабуть, не зле б Джиму-носачу знову з’явитися в наших краях і перекрити до Джекманз-Галча дорогу таким гультіпакам, як ці двоє.