Arthur Conan Doyle: Безодня Маракота

Звабливим центром вечірнього життя селища була груба дощана ляда, покладена на дві великі діжки. Цю споруду гучно називали пияцьким салуном «Британія». Огрядний бармен Нет Адамс наливав тут паскудне віскі по два шилінґи за кухлик або по гінеї за пляшку, а його брат Бен виконував роль круп’є в убогій пивничці, що позаду притулилася до бару, перетвореній у гральний заклад, який щовечора бував наповнений ущент.

В Адамсів був ще один, третій брат, але його життя передчасно урвалося в результаті прикрого непорозуміння з одним із відвідувачів.

– Занадто ввічливий він був, – проникливо зауважив його брат Нетеніел на похороні, – а такі люди не затримуються на цьому світі. Скільки разів я йому казав: «Якщо вже вирішив сперечатися з незнайомим відвідувачем про оплату за пінту пива, спершу хапай зброю, і лише тоді починай сперечатися, а якщо побачиш, що той готовий сягнути по свій револьвер, обов’язково стріляй першим». Але брат був занадто делікатний – спершу починав сперечатися, а вже потім хапався за зброю, хоча цілком міг би взяти відвідувача на цівку ще до того, як з’ясовувати з ним стосунки.

Шляхетна ввічливість покійного обернулася збитками для братів Адамсів, котрі, відчуваючи після загибелі Нілла гостру нестачу робочих рук, були змушені прийняти до спілки людину збоку, що неминуче призвело до значного скорочення прибутків їхнього сімейного концерну.

Нік Адамс тримав придорожню корчму в Джекманз-Галчі ще до того, як там знайшли золото, і на цій підставі міг претендувати на звання найстарішого мешканця селища. Власники придорожніх шинків – вельми своєрідний тип людей, тому цікаво, нехай навіть ціною відступів від безпосередньої теми розповіді, простежити, яким чином вони примудрялися назбирати значний капітал на сільських дорогах, де навіть подорожні – рідкість.

Мешканці внутрішніх районів Австралії, іншими словами – погоничі волів, пастухи й інші трударі на овечих пасовищах, зазвичай укладають угоду, згідно з якою погоджуються працювати на господаря впродовж року, а то і двох чи трьох років за конкретну кількість фунтів стерлінґів і певний харч. Алкоголь у таких угодах ніколи не згадується, і працівники протягом усього терміну роботи хоч-не-хоч, але дотримуються обітниці тверезості. Гроші їм виплачують усією сумою після закінчення дії угоди.

Настає день виплати заробленого. Джиммі, робітник на скотарській фермі, заходить сутулячись до офісу господаря з брилем із пальмового листя в руці.

– Доброго ранку, пане, – каже Джиммі. – Оце вже моя година начебто настала. Я, мабуть, отримаю від вас чек та й поїду до міста.

– А потім повернешся, Джиммі?

– Ясна річ, повернуся. Може, тижнів через три, або й через місяць. Треба купити якусь одежину, та й кляті чоботи майже зовсім розвалилися.

– Скільки, Джиммі? – питає господар, взявшись за перо.

– Шістдесят фунтів, як домовлялися, – відповідає в задумі Джиммі. – І пригадуєте, пане, коли плямистий бугай вирвався із загороди, ви пообіцяли мені два фунти, і ще один – за купання овець. І ще фунт я заробив, коли вівці Міллара перемішалися з нашими…

Джиммі ще якийсь час продовжує перелічувати: пастухи рідко коли вміють писати, але пам’ять мають добру. Господар виписує і вручає йому чек.

– Не зловживай міцним, Джиммі, – щиро радить він.

– Не турбуйтеся, пане, – Джиммі ховає чек у шкіряний кисет, і не минає години, як він уже неквапливо їде на довгоногій своїй шкапині до міста, до якого сто з гаком миль.

Упродовж дня він має оминути шість або вісім зі згаданих уже придорожніх шинків, але з власного досвіду знає, що порушувати тривале утримання від міцних напоїв не можна в жодному разі, позаяк алкоголь, від якого він добряче вже відвик, негайно справить нищівний вплив на його розум. Джиммі розважливо хитає головою, зважуючи, що ні за жодні скарби не візьме до писка й краплі міцного, доки не вирішить усі свої справи в місті. Єдиний для нього спосіб реально здійснити своє рішення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за півмилі стоїть перша придорожня корчма, Джиммі пускає свого коня лісовою стежкою, що оминає небезпечне місце.

Озброєний рішучістю дотримати дану собі обітницю, він їде вузькою стежиною й уже подумки вітає себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помічає засмаглого чорнобородого чоловіка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто інший, як корчмар, котрий здалеку помітив обхідний маневр пастуха і встиг навпрошки крізь зарості вийти до стежки, щоб перехопити потенційного клієнта.