– Не брешіть. Ніхто нічого не знає за стилети, окрім посередника. У тому числі й ваша дружина. Ви ж настільки жадібні та боягузливі, що навіть їй нічого не розповіли. А з посередником я домовлюся. Зауважте, адже я міг не казати вам, що виконав ваше доручення, а просто привласнити гроші, які ви дали на придбання колекції.
– Присвоїти гроші? Що ти хочеш цим сказати? – обличчя графа спотворила гримаса болю.
– Пан Штофман помер, так само, як і ви зараз – в страшенних муках, розрахувавшись за гріхи свого батька. Я не дав йому ані єдиного пфеніга. Тепер кажу про це вам, щоб ви у повній мірі відчули, як це – бути ошуканим та розчавленим, – посміхнувся гість.
– Та хто ти такий, щоб засуджувати людей за їхні гріхи? Хто дав тобі право виносити вирок та виконувати його?
– Ви, батьку. Я ваш гідний син. І завдяки вашій промові я змінив рішення. Ви образили мене, тож зараз потрібно відповісти. Коли ви залишите цей світ, я дістануся до вашої дружини та спадкоємця. Своєю жадібністю ви підписали їм смертний вирок! Потім проста процедура – експертиза ДНК, і я повновладний власник ваших статків та цього маєтку. Все це буде моїм! І цей кабінет теж. Я станцюю на вашій могилі! Чудова розплата за приниження жінки й маленької дитини. Чи не так, графе?
– Бастард! Жалюгідний виродок. Господи, ну чому твоя мати не послухала мене й не зробила аборт? Навіщо вона народила таке чудовисько, як ти? – чоловік доклав руки до живота й, зігнувшись, скрутився від нападу болю, який пронизував його тіло.
– Щоб ви мали змогу розрахуватися за свої гріхи, батьку. Прощавайте. Легкої вам кончини, – чоловік підвівся зі стільця та згорнув чохол зі стилетами. Взявши зі столу пачки купюр, склав все до елегантного стильного наплічника. Накинувши на плече лямку, він підійшов до вікна, відкрив стулку. Ставши на підвіконня, гість ступив однією ногою на щаблю алюмінієвої драбини, заздалегідь приставленої ним до карниза. Перевіривши сходи на міцність, чоловік востаннє поглянув на графа, що конав від судом, і залишив кабінет, прикривши ззовні стулки вікна.
Діставшись до землі, чоловік, піднявши комір пальта, вкриваючи обличчя від холодних струменів дощу, прибрав драбину від муру, склав її й повернув на місце – під навісом господарської прибудови. Потім набравши цеберко води з високої дерев'яної діжки, що стояла під водостічною трубою, він повернувся до стіни, де раніше стояла драбина. Прибравши свої сліди на землі, він вилив на це місце води з цеберка, та кинув його в кущі. Швидкими кроками чоловік попрямував у бік лісу, який темнів на тлі темно-сірих хмар, що вкрили нічне небо.
Опинившись на узліссі, він попрямував до самотнього будиночка. Діставши з кишені ключ, чоловік вставив його до замкової щілини. Але не встигла його рука зробити й пів оберту, як ззаду пролунав хрипкий голос.
– Нарешті ти попався, мерзотник! Я тебе зараз гарненько оброблю, щоб тобі не кортіло красти мій сидр та кальвадос. Ти що ж гадав, старий Валіньї зовсім з розуму вижив й не помітить, як хтось прикладається до його пляшок? Нумо. Хутко обертайся до мене! Дай я роздивлюсь твою мерзенну пику!
Літній чоловік проказав це й закашлявся, а потім висвітив силует непроханого гостя променем переносного ліхтаря.
– О! Так це ти, маленький мерзотник. А я то думав, хто до мене унадився? Тепер мені все зрозуміло! Що це ти там притягнув? Я бачив у бінокль, як ти вилазив з вікна графського кабінету. Знову якісь капості готуєш? – Валіньї знову закашлявся. – От вже чортова застуда, навіть глінтвейн її не бере. Відкривай двері раз прийшов – подивимося на твою здобич.
Чоловік, що стояв біля дверей, не поворухнувся.
– Хутко відкривай, я тобі кажу, а то пальну зараз у спину з обріза – й ніхто мені нічого не зробить. Потім розповім, що злодія впіймав, – Валіньї ступив ближче й упер у спину гостя обріз вертикальної двостволки.
Виконуючи наказ, відвідувач відімкнув двері й ступив усередину. Валіньї пішов слідом, але не встиг навіть увімкнути світло, як раптово отримав удар по голові дубовим табуретом, який він сам же і вистругав зі стовбура старого дерева. Охнувши, старий осів на підлогу, втративши свідомість.
Київ, травень 2014 року
Льолька третю годину поспіль змагалася з рекламним текстом, який їй, кров з носа, потрібно було відправити замовнику не пізніше ніж завтра до обіду. Доки в нерівній боротьбі перемагав текст.
Потрібні слова, які видавав її мозок, пролітали не затримуючись, немов потяг на перегоні у метро. Після слів, як і після освітлених вагонів у темних підземних тунелях, у голові Льольки залишалася різнобарвна бігуча стрічка уявних образів, яка зникала за крутим поворотом. Слова не затримувалися, прямуючи невідомо куди. «Напевно, прямо до більш вдалого копірайтера», – вирішила дівчина.
Читать дальше