Андрис Лагздукалнс - Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Рух відвідувача був блискавичним. Кілька крапель з синього флакона, умить розчинилися у вмісті келиха графа. Бажаючи приховати своє хвилювання, чоловік відвернувся та почав розглядати картину, закріплену на протилежній стіні.

– Ось, тримай! – граф кинув на стіл кілька пачок грошових купюр у банківському пакуванні. – Тут сто п'ятдесят сім тисяч. Це гідна винагорода за твої труди. Тобі вистачить на твоїх повій та на відкриття власної справи. Але ж ти не збираєшся застосовувати свої знання на ділі? Чи не так? Тобі до вподоби робота на будь-кого, але не на себе. Ті твої писульки, які ти мені час від часу підсовуєш, нікуди не годяться. Якщо ти вкладеш у них гроші, то неодмінно прогориш. Ніхто не стане друкувати ці книги, ніхто не стане їх купувати, а тим паче – читати. Та й книгами їх можна назвати через силу, – граф однією рукою взяв зі столу келих, а іншою – стилет.

Граючи лезом, що виблискувало у полум'ї каміна, він пригубив коньяк й зневажливо озирнувся на свого гостя.

– Хапай гроші та забирайся геть з мого дому. Я не бажаю більше бачити твоє обличчя! – граф допив коньяк і, поставивши келих на стіл, підкурив сигару від вогню золотої запальнички.

– Добре. Я візьму ці гроші. Але ви помиляєтеся, вважаючи, що я на цьому заспокоюсь! В недалекому майбутньому я отримаю набагато більше грошей! Вам не варто настільки зневажливо ставитися до мене! Можливо, я б змирився з вашою оцінкою моїх ділових якостей, але мою творчість ви не маєте права засуджувати! Ви той, хто в своєму житті не написали й пари римованих рядків, не кажучи вже за прозу. Ви живете в відблисках слави цієї талановитої дівки, яку підібрали на смітнику й використовуєте замість повії, не бажаючи мати від неї дітей! Як ви можете мене засуджувати?

– Що це з тобою коїться? Відколи ти почав розмовляти зі мною в такому тоні? Куди поділася твоя плебейська подяка та схилена голова? – граф здивовано поглянув на свого відвідувача.

– Ваш швидкий відхід з життя дає мені це право. Я хочу, щоб ви й на тому світі страждали від запитань, які щойно мені поставили! Горіти вам у пеклі. Ви, хто безсоромно використовував мою матір для досягнення своєї мети. Ви, хто потім кинув її безпорадну та хвору. Ви, хто тікав від мене, як від прокаженого, жодного разу в житті не надавши мені допомогу за своїм власним бажанням. Кожного разу ви змушували мене вимолювати у вас крихти, отримуючи насолоду від мого приниження. Отже зараз батьку, ви отримаєте гідну розплату за всі свої гріхи! – чоловік різко вимовляв слова, наче кидаючи їх в обличчя співрозмовника.

Але зовні, під час своєї промови, він виглядав зовсім спокійним, стоячи біля старовинного бюро червоного дерева й тримаючи руки в кишенях штанів.

– Що за маячню ти верзеш про мою швидку кончину? Ти збираєшся мене вбити? Не сміши! У тебе навіть не вистачило б духу зарізати курча, опинися ти на безлюдному острові, – граф допив коньяк та, взявши кришталевий прямокутний декантер, хлюпнув коньяк у келих. – І про яке приниження ти базікаєш? Адже ти сам поставив себе в таке становище, коли прийшов до мене в перший раз, немов жебрак, з простягнутою рукою. Я міг би дати тобі набагато більше. Можливо, узяв би тебе до свого бізнесу. Але твій жалюгідний вигляд, твоє приниження переді мною, та, особливо, перед грошима, які ти обожнюєш, зіграли з тобою злий жарт. Ти мав намір розжалобити мене, але викликав лише огиду. А тепер скажи, що я не правий?

– Я не розумію, та й не маю ані найменшого наміру читати ваші думки, але своє ви вже отримали. І мені не потрібно стріляти в вас або різати вам горлянку. Один з улюблених засобів Борджіа вже почав свою дію.

– Що ти кажеш? Який засіб? До чого тут Борджіа? Господи, ти що – отруїв мене? Жалюгідний слимак! Зізнайся, ти це зробив? Як? Коли?

Граф схопився рукою за комір сорочки. Відчув, як немов би дужа рука стиснула горлянку, не пускаючи повітря у легені. Серце метушливо сіпалося у грудях, женучи потоки крові судинами, які раптово почали звужуватися.

– Кілька хвилин тому, доки ви лазили до сейфа за своєю подачкою, – посміхнувся гість. – Все скінчено. Я заберу стилети, продам – і мені вистачить грошей до кінця днів, та ще й моїм нащадкам на кілька поколінь, – посміхнувшись, чоловік допив коньяк й пильно подивився на графа.

– Йолоп! Ти не зможеш їх продати. Тобі ніхто не заплатить й рваного франка. Всі знають, що тепер стилети в мене. Виникнуть запитання – і ти закінчиш свої дні у буцегарні, сконаєш за ґратами, маленький мерзотник, – сили залишили графа, тому він був змушений сісти в напівкрісло, впершись ліктями об стіл.