Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Мені здається, причина в Халатурнику, — відказав Данило. — Ви тільки гляньте на старого!

Дід навіть і не думав тікати в хащі. Він стояв біля машини, підвівши руки до неба, і щось тихо бубонів. Зміст цього дійства дійшов до друзів наступної миті.

— Ви краще навкруги подивіться! — видихнув Миколка.

Навколо місця пригоди збиралися звірі — мабуть, уся фауна цього лісу. Олені, кабани, кілька лисиць, лось, двійко вовків і навіть десяток товстеньких борсуків полишили лісові хащі і як за командою зупинилися на однаковій відстані від «Мерседеса». Альберт, побачивши це, відчайдушно забелькотів, так і не звівшись з колін:

— Артуре, Артуре, ти тільки глянь на це! Що, в дідька, відбувається?

Та водієві було не до запитань — він важко стогнав, «відпочиваючи» на узбіччі після «звірського поєдинку». А Халатурник, посміхнувшись, підійшов до великої блискучої оленихи й лагідно погладив її за вухом. Тварина відповіла йому взаємністю — із задоволенням потерлася щокою об його плече.

Трійця Команди Мрії дивилися на це з розкритими ротами. Отже, то не чутки, а правда. Старий самітник справді володів мовою звірів.

— Діанка нам ніколи не повірить, — сказав Семко, не в змозі відірвати погляду від видовища.

— Я й сам очам власним не вірю! — відгукнувся Данило.

Сивочолий Альберт, між тим, зачаровано дивився на вовка, котрий зупинився саме навпроти нього. Коли тварина хижо облизнулася, він покликав слабким голосом:

— Гей!.. Дітки! Хлоп’ята! Слухайте, скажіть діду, аби прибрав собацюру! Щось бо мені не подобається, як вона на мене дивиться!..

Вовк утробно загарчав — таке порівняння йому, вочевидь, не сподобалося.

— А чого це ми маємо щось комусь казати? — весело поцікавився Семко. — Нас влаштовує те, що ми бачимо. Зараз ось ще міліція підтягнеться…

— Слухайте, ну будьте людьми, га? Я вам грошей дам, на кишенькові витрати, тільки відпустіть мене! Я заберуся звідси, і більше ви нас не побачите.

— Ще чого, — буркнув Миколка. — Хочете втекти від відповідальності? Не вийде.

— Ну хоч звіра приберіть! — заверещав Альберт, відсуваючись якнайдалі від вовка, котрий солодко позіхнув на всю ширину своєї ікластої пащі.

— Не раніше, ніж ви скажете правду, — мовив Данилко. — Хто насправді підпалив ліс?

— Він! Отой бугай! — Альберт махнув рукою у бік «вирубленого» водія. — То його рук справа…

— …А ви всього лиш віддали наказ, — закінчив фразу Семко і кивнув друзям. — Усе як ми й припускали.

— Зізнаюся, був неправий, — розвів руками Альберт. — Погарячкував трохи. Але ж ми можемо домовитися і розбігтися по-дружньому? По сто баксів кожному, і мир… Для чого нам усім зайві проблеми? Забудьмо… Що було — те загуло…

І тут справді загуло — двигун міліцейської «Тойоти», що виїхала з-за повороту і різко загальмувала. Це «підтяглася» міліція, якою погрожував Семко, хоча для хлопчаків приїзд пана Маковія став не меншим сюрпризом, аніж коло звірів. Миколка — той взагалі пополотнів, зрозумівши, що тепер доведеться розплачуватися не тільки за повалену сосну і ДТП, а й за прогуляні уроки.

Та якщо в пана Маковія і були думки про покарання, зараз він геть про них забув. Пилип Петрович вибрався з машини, витріщивши очі на зоопарк під відкритим небом.

— Що тут коїться, га? — засичав він, втративши голос від здивування. — Що ви тут усі робите?! Знову! Одне й те саме, весь час!.. Я мав би здогадатися, що без вас не освятиться! Ще й звірину позганяли? Що…

— Тату, це не ми, — видихнув Миколка. — Це все Халатурник. Він справді знає мову тварин! Він із ними дружить! У тій книзі дід Устим не брехав. А ми тільки дерево звалили…

— Яка книга?! Який дід?! Чому не в школі, туди його розтуди?!

— Тату, яка школа?! Адже це справа життя і смерті! А ці двоє, — Миколка тицьнув пальцем на Артура та Альберта, які, побачивши міліціонера, визнали за краще не робити різких рухів, — нам, узагалі, хабар пропонували! По сто доларів на брата! І в тому, що вони підпалили ліс, зізнався!

— Це маячня і наклеп, — прохрипів Альберт. — Ні в чому я не зізнавався. Брешуть малі чортенята!

Вовк, що так і не відходив від сивого шахрая, обурено плямкнув і посунув прямо на нього. Альберт знову зарепетував.

— Фу, друже! — крикнув Данилко до хижака. — Не їж його, ще отруїшся! Пилипе Петровичу, в нас є докази. Ось, — і він дістав з кишені свій диктофон. — Тут усе записано, від самого початку. Тут їхні свідчення. Зізнання, можна сказати.

А ось, — передаючи старшому лейтенанту дві металеві кульки, промовив хлопчик, — речовий доказ. Їх Миколка на згарищі знайшов. Такі самі постійно крутить в пальцях Артур. Гадаю, в нього їх багато…