Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

Маковій-старший мав би відчувати полегшення — за якихось п’ятнадцять хвилин він назавжди позбудеться психічно хворого палія, а знищена ділянка лісу отримає хоч якийсь шанс на відродження.

Проте ніякого полегшення Пилип Петрович не відчував. І на те було кілька причин.

По-перше, його Миколка мав рацію. Докази проти старого білими нитками шиті. Щоправда, проти тих діляг взагалі немає жодних доказів, та, попри це, цілком очевидно, що діда підставили саме вони. Зробили з нього цапа-відбувайла.

По-друге, їхня з’ява у місті була настільки ж вчасною, наскільки несподіваною, що наводило на тривожні роздуми. А мимохідь згадана сином пригода на пішохідному переході лише підтверджувала, що тривога ця не марна. Навряд чи законослухняні громадяни будуть перевищувати швидкість та ігнорувати сигнали світлофору, тим більше — в такому маленькому містечку. Хоча це, звісно, ще не великий кримінал. Хіба би вони когось, не доведи Боже, збили. Але ж могли. Цілком могли збити дітлахів. Його аж пересмикнуло від страху та злості. І такі люди ще хочуть будуватися під самою Мрією!

І, по-трєте, деякі дані, отримані Пилипом Петровичем із самої Полтави в ході невеличкої, нашвидкуруч організованої ранкової перевірки, дали підстави сумніватися в тому, що ці благодійнички — насправді ті, за кого себе видають.

Та що все це важить перед лицем закону? Закон невблаганний і жодних винятків не визнає. Або ти його дотримуєшся, або порушуєш. І що, порівняно з ним, значать очі Халатурника — очі нещасного старого, котрий падає в прірву раніше, ніж усвідомлює, що бачить її?

Чи все-таки щось та значать ці очі?

Головне — що тепер робити йому, правоохоронцю? Діяти згідно із законом чи вчинити по-людськи? Якщо останнє, то він «вилетить» з роботи, як мінімум. А може, й сам сяде у в’язинцю, як і казав учора синові. Закон суворий, але це — закон. Давні римляни знали, про що говорять…

— Шефе, — пролунало водночас з рипінням дверей, — там ці… по діда приїхали. Покликати їх сюди?

— Ні, — відповів пан Маковій своєму заступнику. — Я зараз сам до них вийду.

І вийшов. Усе пройшло дуже швидко. Сивий пан — його звали Альбертом — підписав усі необхідні папери, і Пилип Петрович особисто вивів Халатурника з камери. Дід ніяк не реагував ані на нього, ані на своїх тимчасових опікунів, та проти того, що його звідкись виводять, кудись ведуть, саджають до якогось авто, начебто не заперечував. Але вже на порозі відділку призупинився, глянув через плече на пана Маковія і дуже чітко промовив:

— Хороший у вас син, капітане. На вас схожий…

Пилип Петрович так розгубився — адже донині він, як і всі, був переконаний, що Халатурник якщо й не німий, то принаймні має великі проблеми з мовою — що гукнув непотрібне «я лише старлей» уже навздогін сірому «мерсу». Тоді повернувся до свого кабінету, знову сів за стіл, зняв кашкета, потер скроні — від утоми та хвилювання розболілася голова, — та за кілька хвилин рішуче звівся на ноги. Так, чинити перешкоди тим бізнесменам він не має права. Але поїхати за ними цілком може. Кожному дозволяється їздити якою завгодно дорогою за наявності прав водія. Ось цим він і скористається. І зовсім це ніяке не стеження. Що, як йому також треба до Миргорода? Заодно й подивиться, де вони діда висадять… І взагалі, куди саме поїдуть та де зупиняться. А далі буде видно, як-то кажуть, по ситуації.

Пан Маковій натягнув кашкета, защепнув на всі ґудзики формений піджак і дістав із шухляди робочого столу ключі від міліцейської «Тойоти». Подивився у вікно, машинально відзначивши, що збирається на дощ, і вийшов з відділку. І, вже заводячи авто, рішуче погрозив пальцем комусь невидимому.

— От я вас зараз навчу виконувати правила дорожнього руху!

Дзвінок мобільного примусив усіх трьох підстрибнути від несподіванки, хоч саме на нього друзі й чекали. До цього моменту Данило, Семко і Миколка по черзі рубали та пиляли обгорілий стовбур сосни, котра росла найближче до шосе. Це виявилося не так легко, як їм здавалося спочатку. Коли задзвонив телефон, хлопці вже добряче видихалися, а стовбур усе ще видавався досить стійким і валитися не збирався. А що, як вони не встигнуть? От буде прикро, якщо вся операція «накриється» тільки через те, що вони не розрахували зусиль! Прикро — не те слово…

Данило прийняв виклик і притиснув слухавку до вуха.

— Алло?

— Їдуть! — вигукнув голос Діани, такий дзвінкий, що навіть Семко з Миколкою все прекрасно розчули. — Щойно проїхали повз мене! Мчать як ненормальні, неначе на пожежу! З такою швидкістю вони будуть біля вас хвилини за дві!..