Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Ясно, відбій, — Данило вимкнув зв’язок і подивився на друзів. — Не встигаємо, хлопці. В нас дві хвилини, не більше.

— За роботу!!! — заволав Семко, схопив сокиру і замахав нею так енергійно, що аж тріски в усі боки порозлітались. Коли він видихся (а це сталося секунд за тридцять), естафету підхопив Данило. А потім Миколка крикнув:

— Я чую звук двигуна! Це точно вони!

І справді, вдалині почулося ревіння потужного мотору — непрохані гості не зраджували собі у швидкісній їзді. Трійця перезирнулася. Що робити? Дерево все ще стоїть.

— Ану, налягли, — рішуче скомандував Миколка і наліг на стовбура всією вагою. За секунду до нього приєдналися Семко з Данилком. Під спільними зусиллями стовбур, здається, почав хилитися до дороги.

— Ще! — прохрипів Миколка і з усіх сил вперся ногами в землю, а спиною — в дерево. Пролунав звук, схожий на постріл стартового пістолету — воно тріснуло. Ще, ще трохи… І раптом усе вийшло. Стовбур нахилився й почав падати. Деревина переломилася в тому місці, де хлопчаки попрацювали сокирою й пилкою, і з голосним гуркотом сосна повалилася поперек шосе. Тепер не те що «Мерседес», а й будь-що інше тут нескоро проїде. Добре, що хоч зараз ніяких сторонніх автівок не було. Втім, ця дорога ніколи не була особливо жвавою — хіба що вранці й увечері, коли мешканці Мрії їхали на роботу та поверталися з неї.

Ревіння двигуна «Мерседеса» продовжувало наближатися, і ось уже він сам вилетів з-за повороту. Хлопці встигли помітити, як витягнулося лице водія, коли той побачив здоровенне дерево поперек шосе. Мабуть, зараз він нарешті пошкодував, що нісся з такою швидкістю. Завищали гальма, з-під задніх коліс завалував чорний дим, а сам автомобіль почав виляти наче п’яний, і зрештою з гуркотом і тріскотом в’їхав просто в густу соснову крону, де й заглох.

— До машини! — цього разу командував уже Данилко. — Швидше, доки вони не отямилися!

Але ті отямилися досить швидко. Водій виліз із салону, перш ніж хлопчаки встигли дістатися машини. Семко діяв без усяких сумнівів. Незважаючи на масивну й загрозливу фігуру водія Артура, що виросла над дахом автівки, він підскочив до задніх дверцят і смикнув їх на себе. Ті відчинилися. Тепер шлях перед Халатурником, котрий ошаліло розм’як на сидінні, був вільний. Аби тільки старий не барився!

— Я тебе, щеня, зараз голими руками розчавлю! — проревів громило Артур і рукою витер кров, що струменіла з розбитого носа. — Я вас усіх трьох зараз порішу!

Семко відбіг назад, до Данилка з Миколкою, котрі завмерли на більш-менш безпечній відстані. Якби водій або його пасажир, котрий досі лишався в салоні, задумали наздогнати хлопців, навряд чи б їм це вдалося — всі троє були готові накивати п’ятами у будь-яку секунду. Але тікати, доки старий ще в машині, не можна. Інакше рятувальна операція втратить будь-який сенс.

Халатурник неначе зрозумів це. Оговтавшись після невеликої аварії, він заходився вибиратися з салону. Побачивши це, водій загорлав:

— Куди це ти зібрався, старий ідіоте? Ану, на місце! Сидіти! Кому кажу?!

На щастя, Халатурник його не слухав. Він уже ставав на ноги. Сивочолий пасажир «Мерседеса» Альберт відкрив дверцята зі свого боку, мабуть, збираючись затримати старого, але зміг лише безвільно випасти з машини на коліна — видно, він добряче «приклався» головою об бардачок. Що ж, будуть знати, як зневажати правила — адже він навіть не пристебнувся.

— Отже, я вас усіх чотирьох прикінчу, — пообіцяв водій і рушив навколо машини. — Збиралися лиш діда в лісі поховати — тепер, бачу, братська могила вийде… А ще я…

Артур не закінчив. Щось велике, темне і дуже швидке вискочило з лісу і збило його з ніг, неначе жива торпеда. Водій важко гепнувся на асфальт, тільки крякнувши від здивування. Данило роззирнувся навкруги, відшукуючи очима таємничу істоту, і раптом вигукнув:

— Дивіться, та це ж дикий кабан!

Так і було. Велетенський вепр походжав між деревами, невдоволено позираючи на поваленого ним водія, і зовсім не звертав уваги на хлопчаків. Чи не дивина?

Жертва нападу, що розмірами не надто поступалася кабанові, теж уважно стежила очима за твариною. А потім, неначе згадавши про щось, полізла рукою у внутрішню кишеню піджака.

— Зараз я і тебе, тварюко, ді…

Вепр удруге рушив в атаку і знову з розбігу врізався в Артура. Того відкинуло геть, а великий чорний пістолет, яким він збирався скористатися, вилетів з руки і зник у кущах.

— Нічого собі! — вражено вигукнув Семко, неначе дивився захопливий футбольний матч. — Бачили, як той кабан приклав цього «кабана»? Фантастика! Він дресирований, чи що?..