Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Видко. Он вона бовваніє у тумані, – відповів водій. – Вершина виступає з туману, бачите? Дивна місцина, еге ж?

Діти дивилися мовчки. Понад рухомим туманом височів пагорб зі скелястими схилами й кручами. Здавалося, він пливе в тумані над землею. На пагорбі виднілися будинки, які навіть на такій відстані виглядали старовинними замками. Де-не-де височіли вежі.

– Отам на самій горі має бути Вершина контрабандистів, – сказав Джуліан. – Їй, либонь, багато сторіч… схоже на це! Зверніть увагу на її вежу. З неї напевно відкривається чудовий краєвид.

Діти дивилися, як на чудасію, на те місце, куди вони їдуть. Звичайно, виглядало воно мальовничо і привабливо… але і якось трохи загрозливо.

– У ньому є щось… щось таємниче, – сказала Енн, висловивши вголос те, що в інших було на думці. – Тобто так виглядає, ніби за довгі століття накопичилося багато таємниць, які це місце береже. Напевно, ми могли б почути чимало розповідей.

Автівка знизила швидкість, бо туман дедалі густішав. На покритті дороги, уздовж розмежувальної лінії, було вмонтовано круглі світловідбивачі, і, коли водій вмикнув протитуманну фару, вони яскраво світилися й показували, куди їхати. А коли під’їхали до Окаянної гори, дорога пішла вгору.

– Незабаром проїдемо попід великою аркою, – сказав водій. – Колись тут була міська брама. Містечко й досі, як і за давнини, оточене муром. Згори на ньому є широкий надстінний прохід; якщо йти ним в один бік, то можна по колу обійти все місто.

Діти вирішили, що обов’язково здійснять таку прогулянку. Якщо буде гарна погода, то можна буде помилуватися всіма краєвидами довкола пагорба.

Узвіз ставав дедалі крутішим, і водій перемикнув передачу на нижчу. Автівка стогнала, забираючись нагору. Вона під’їхала до проїзду під аркою, з якої відчиняли й зачиняли ворітниці. Нині міська брама стояла відкрита. Автівка проїхала під аркою, і діти опинилися на вершині Окаянної гори.

– Так ніби ми здійснили подорож у часі й перенеслися на кілька сторіч назад! – вигукнув Джуліан, видивляючись на бруковані вулички, старовинні будинки й крамнички з ромбуватими вікнами і масивними міцними дверима.

Далі автівка поїхала звивистою центральною вулицею і зупинилась аж перед кутою металевою брамою. Водій посигналив, і брама відчинилася. Автівка поїхала крутою під’їзною дорогою до входу й зупинилася перед будинком. Вершина контрабандистів!

Діти вийшли з автівки трохи невпевнено. Великий старий будинок дивився на них ніби спохмура. Він був збудований із цегли й дерева, а його вхідні двері були такими масивними, як у замку.

Над деякими ромбуватими вікнами видно було вигадливі навіси. Єдина міцно посаджена вежа з круглими вікнами височіла над східною стіною. Вона була не квадратна у плані, а заокруглена і завершувалася конусоподібним дахом.

– Вершина контрабандистів! – сказав Джуліан. – Назва, схоже, якнайкраще пасує цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди.

Дік подзвонив у двері, натиснувши на металевий важіль. Всередині одразу пролунав дзвін. Потім почувся швидкий тупіт ніг, і двері відчинилися. Поволі, бо були вони дуже важкими.

За дверима стояло двоє дітей: дівчинка приблизно віку Енн і хлопчик у віці Діка.

– Ось і ви нарешті! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокійними темними очима. – Я вже думав, що ви ніколи не доїдете!

– Це Смоляний, – повідомив дівчатам Дік, бо вони з ним не були знайомі.

Енн і Джорджа видивлялися на хлопця.

Він справді був неймовірно смаглявим. Чорне волосся, чорні очі, чорні брови, смагляве обличчя. На відміну від нього, його сестра виглядала блідою і тендітною, із золотавим волоссям, блакитними очима й ледь помітними бровами.

– Це Мерібел, моя сестра, – сказав Смоляний. – Я завжди кажу, що поряд ми виглядаємо, як Красуня і Чудовисько.

Смоляний був милим й одразу всім сподобався. Джорджа з подивом зловила себе на тому, що глипає на нього якось по-іншому; зазвичай вона була нерішучою з незнайомцями і їй був потрібний час, щоб подружитися з ними. Але хто ж міг не вподобати Смоляного з його неспокійними чорними очима й бешкетною усмішкою?

– Заходьте, – запросив Смоляний. – Водію, під’їдьте, будь ласка, до наступних дверей, аби Блок вивантажив речі з автівки й пригостив вас чаєм.

Раптово Смоляний посерйознішав, усмішка згасла на його обличчі – він побачив Тіммі!

– Отакої! Сподіваюсь, це ж не ваш собака?

– Це мій пес, – заявила Джорджа і поклала руку на голову Тіммі на знак заступництва. – Я мала взяти його з собою. Я без нього не можу.