Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

Він зиркнув на Джорджу, й та ствердно кивнула йому.

– Це все твоє, Тіммі. Їж!

І Тіммі все спожив з надією, що цей готель – кінцевий пункт їхніх мандрів. Не щодня голодному псові подають стільки їжі!

Після ланчу діти підвелися й пішли шукати свого водія, який їв на кухні разом з власником готелю та його дружиною. Це були його давні друзі.

– Я чув, ви прямуєте до Окаянної гори, – сказав, підводячись, власник готелю. – Будьте там обачними!

– Окаянна! – повторив Джуліан. – Це назва пагорба, на якому знаходиться Вершина контрабандистів?

– Авжеж, так його називають, – відповів власник готелю.

– А чому він так називається? – запитала Енн. – Яка кумедна назва! Невже, коли це місце ще було островом, туди висилали людей, яких відцурались?

– О ні. За давніх часів розповідали, що гора колись височіла на березі, – відповів власник готелю. – Але на ній жили погані люди, й один святий, розсердившись на них, пожбурив її в море, й утворився острів.

– І тому гору назвали Окаянною, – сказав Дік. – Але, можливо, на острові справи покращились, бо море відтак відступило й до пагорба можна пройти по суші, еге ж?

– Авжеж. Є одна гарна дорога, – відповів власник готелю, – але ні в якому разі не ходіть убік, як підете пішки! Болото умить затягне, якщо ви зайдете на мочари!

– Схоже, це надзвичайно цікава місцевість, – сказала Джорджа. – Вершина контрабандистів на Окаянній горі! І до неї – одним одна дорога!

– Час їхати далі, – зауважив водій, поглянувши на годинник. – Ваш дядько сказав, що вам слід встигнути туди до підвечірка.

Діти знову посідали до автівки, і Тіммі по їхніх ногах заліз і вмостився Джорджі на колінах. Він був завеликий і заважкий, щоб лежати у неї на колінах, але часом, коли дуже заманеться, він таки умощувався, а Джорджі не вистачало духу його прогнати.

Вони рушили. Енн заснула, інші теж задрімали. Монотонно буркотів двигун. Замжичило, і журба огорнула краєвид.

За деякий час водій обернувся і звернувся до Джуліана:

– Ми під’їздимо до Окаянної гори. Незабаром суходіл закінчується, й дорога піде по багнах.

Джуліан розбудив Енн. Усі прилинули до вікон в очікуванні. Але побачене розчарувало їх! На болотах лежав туман! Він був непроникний, і видно було лише дорогу попереду, понад болотами. А крізь рідкісні розриви туману обабіч дороги виднілися лише похмурі багнища.

– Будь ласка, зупиніться на хвилинку, – попросив водія Джуліан. – Мені хочеться трохи краще розглянути ці болота, які у нас називають маршами.

– Добре, але тільки не зіходьте з дороги, – застеріг водій, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побіжить з дороги на марші, то більше його не побачите.

– Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглі очі.

– Мається на увазі, що болото миттєво його затягне, – пояснив Джуліан. – Закрий його в машині, Джорджо.

Тому Тіммі, попри його обурення, закрили в автівці. Він шкрібся лапами об дверцята й намагався визирнути у вікно. Водій повернувся до нього і спробував заспокоїти:

– Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко.

Але Тіммі не припиняв скиглити до самого повернення дітей. Він бачив, як вони підійшли до узбіччя дороги. Бачив, як Джуліан зістрибнув на пів метра униз, до самого болота.

Уздовж болота було покладено великі камені. Джуліан став на камінь, щоб краще оглянути багнисту рівнину.

– Це трясовина, – сказав він. – Густа, хлипка трясовина! Дивіться, коли я торкаюся її ногою, вона зрушується! А якщо я наступлю сильніше, вона мене затягне.

Енн це не сподобалося, і вона гукнула Джуліана.

– Повернись на дорогу! Я боюся, що ти туди звалишся.

Туман клубочився над маршами-солончаками. Це було дивне місце, холодне й вогке. Дітям воно не сподобалося. Тіммі в автівці загавкав.

– Тім своїми пазурами роздере двері, якщо ми не повернемося, – зауважила Джорджа.

Діти принишкли й мовчи повернулися до автівки. Джуліан розмірковував над тим, скільки ж мандрівників загинуло в цих маршах, що були колись морем.

– Тут чимало людей зникло безслідно, – відповів водій, коли його про це спитали. – Кажуть, є тут одна-дві звивисті стежки, що ведуть від берега до Окаянної гори, якими користувалися до того, як побудували дорогу. Але якщо ви не знаєте кожен сантиметр цих стежок як свої п’ять пальців, то можете не так ступити, й не встигнете спам’ятатися, як вас затягне трясовина.

– Про це навіть подумати страшно, – сказала Енн. – Облишмо цю розмову. А Окаянної гори ще не видко?