Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Так, але… у нашому домі собак тримати не можна, – сказав стурбовано Смоляний і озирнувся, немов побоюючись, що хтось вийде зараз і побачить Тіммі. – Мій вітчим не дозволяє. Якось я привів двірняка, і він відшмагав мене так, що я не міг сидіти; вітчим, звичайно, відшмагав мене, а не пса…

Енн силувано всміхнулася на цей невдалий жарт. А Джорджа насупилася й затялася.

– Я думала… думала, що, може, ми зуміємо його сховати на той час, що ми тут. Але якщо ти так налаштований, я зараз же сяду в автівку й повернуся додому! До побачення!

Вона розвернулася й подалася до автівки, яка здавала назад. Тіммі рушив за нею. Смоляний подивився їй услід і закричав щосили:

– Повернися, дурненька! Ми щось придумаємо!

Смоляний збіг сходами до парадних дверей навздогін за Джорджею. Решта побігли за ним. Мерібел теж гайнула, обережно зачинивши за собою великі вхідні двері.

Джорджа зупинилася біля якихось дверцят у стіні. Смоляний схопив її і різко заштовхнув її туди, одночасно притримуючи двері відкритими для інших.

– Не штовхай мене так! – розсердилася Джорджа. – Тіммі тебе вкусить, якщо ти будеш штовхатися.

– Не вкусить, – весело усміхаючись, відповів Смоляний. – Собаки мене люблять. Навіть якщо я тобі вуха надеру, твій пес переді мною тільки хвостиком повихляє!

Діти опинилися у темному коридорі. В кінці коридора виднілися двері.

– Постривайте тут хвилинку, я подивлюся, чи все спокійно, – сказав Смоляний. – Я знаю, що вітчим удома і, кажу вам, якщо він побачить собаку, то відразу посадить вас в автівку й відправить додому! А мені цього зовсім не хочеться, бо я не міг дочекатися, коли ви приїдете!

Він посміхнувся, й усі знову подумали, який милий цей хлопчина, навіть Джорджа, хоча вона досі злостилася на нього за штовханину. Вона тримала Тіммі біля себе.

Однак діти почали побоюватися пана Ленуара. Схоже, він людина жорстокосердна!

Смоляний навшпиньках підійшов до дверей в кінці коридора і відчинив їх. Зазирнув до кімнати, а тоді повернувся до дітей.

– Шлях вільний, – сказав він. – Ми зараз підемо до моєї відпочивальні таємним ходом. Так нас ніхто не побачить, і там придумаємо, як заховати пса. Готові?

Таємний хід… – звучало захоплююче. Відчуваючи себе учасниками пригодницької повісті, діти тихенько попрямували до дверей і зайшли до кімнати. Темна кімната, оздоблена дубовими панелями, скидалась на кабінет, бо в ній стояв великий письмовий стіл і уздовж стін на полицях – книжки. У кімнаті не було нікого.

Смоляний підійшов до однієї дерев’яної панелі, щось намацав і натиснув. Панель м’яко відсунулась убік. Смоляний засунув руку в отвір і за щось потягнув. Набагато більша панель вдалині подалась у глиб стіни, відкривши широкий прохід, до якого могли увійти діти.

– Ходімо, – тихо мовив Смоляний. – Тільки не шуміть!

Зацікавлені діти увійшли в прохід. Смоляний, що зайшов останнім, якось закрив прохід і повернув панель на місце.

Діти опинилися у цілковитій темряві, і Смоляний ввімкнув ліхтарик.

Виявилося, що це вузький кам’яний хід, в якому дві людини, навіть худі, як тріски, не розминулись би. Смоляний передав ліхтарик Джуліанові, який стояв попереду.

– Ідіть прямо – до кам’яних сходинок, – сказав він. – Піднімайтеся ними, потім нагорі поверніть праворуч і йдіть вперед, доки не дійдете до глухої стіни, там я скажу, що робити далі.

Джуліан рушив уперед, присвічуючи ліхтариком шлях іншим. Вузький кам’яний хід привів до кам’яних східців. Сам хід був такий вузький і низький, що тільки Енн і Мерібел не доводилося нагинати голову.

Енн усе це дуже не подобалося. Їй ніколи не подобався тісний замкнутий простір. Вона навіть іноді бачила сни про те, як вона перебуває десь, звідки немає виходу. Їй відлягло, коли Джуліан сказав:

– Ось приступці. Підіймаймося нагору.

– Тільки не шуміть! – нагадав Смоляний. – Ми зараз – біля їдальні, з якої теж є вихід у цей прохід.

Усі замовкли й пішли навшпиньки, що виявилося нелегкою справою, бо треба було ще і голову нагинати й плечі пригорблювати.

Вони піднялися чотирнадцятьма високими сходинками, які були ще й заокруглими. Нагорі Джуліан повернув праворуч. Далі довелося знову підніматися вгору таким самим вузьким проходом. Джуліан вважав, що товстун тут не пройшов би.

Він прямував собі, аж раптом наштовхнувся на глуху кам’яну стіну! Освітив її ліхтариком. Позаду пролунав тихий голос: