Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Ти підійшов до глухої стіни, Джуліане. Посвіти ліхтариком туди, де склепіння проходу з’єднується зі стіною: там має бути металева ручка. Натисни на неї щосили.

Джуліан посвітив угору й побачив ручку. Переклавши ліхтар в ліву руку, він ухопився правою за товсту металеву ручку. Натиснув її щосили униз.

Несподівано великий камінь у центрі стіни подався вперед і вбік, відкриваючи зяючий отвір.

Джуліан був вражений. Він відпустив металеву ручку і присвітив ліхтариком в отвір. Там – лише темрява!

– Усе гаразд. Прохід веде до великої стінної шафи в моїй відпочивальні! – гукнув іззаду Смоляний. – Лізь туди, Джуліане, а ми – за тобою. У кімнаті нікого немає.

Джуліан проліз через отвір до просторої шафки, де висів одяг Смоляного. Навпомацки намацав дверцята. Відчинив їх, і відразу денне світло вдарило в очі, освітлюючи дорогу іншим. По одному діти пролізли в отвір, на мить зашпорталися в одязі й, нарешті, крізь дверцята шафи ввійшли до кімнати.

Тіммі, мовчазний і спантеличений, тримався ближче до Джорджі. Йому не сподобався темний і тісний хід. Він зрадів, знову побачивши денне світло!

Смоляний, що вибрався останнім, обережно закрив вихід з проходу, посунувши камінь на місце. Це відбулося дуже легко, хоча Джуліан не міг збагнути, як так сталось. «Напевно, там є якийсь шарнір», – подумав він.

Смоляний усміхнувся, опинившись у кімнаті разом з усіма. Джорджа тримала Тіммі за нашийник.

– Усе гаразд, Джорджо, – сказав він. – Ми тут у цілковитій безпеці. Наші з сестрою кімнати знаходяться на відшибі. Це окреме крило, і щоб потрапити сюди, треба пройти довжелезним коридором!

Він відчинив двері й показав усе наочно. Поруч була ще одна кімната – відпочивальня Мерібел. А далі йшов коридор з кам’яними стінами й підлогою, застеленою килимками. Світло в нього проникало з великого вікна, розташованого в кінці коридора. Там же знаходилися великі дубові двері, що були наразі зачинені.

– Бачите? Тут ми у цілковитій безпеці й, окрім нас, тут нема нікого, – мовив Смоляний. – Тіммі може навіть гавкати, якщо йому заманеться, й ніхто не почує.

– Але хіба ніхто ніколи сюди не заходить? – здивувалася Енн. – Хтось же тут прибирає.

– Щоранку цим займається Сера, – відповів Смоляний. – Але більше ніхто не заходить. У кожному разі у мене є спосіб дізнатися заздалегідь, коли хтось відчиняє ті двері!

І він вказав на двері в кінці коридора. Діти пильно дивились на нього.

– Що ж це за спосіб? – поцікавився Дік.

– Я примудрував одне пристосування, яке починає тихо дзижчати в моїй кімнаті, щойно ті двері відчиняються, – відповів з гордістю Смоляний. – Ось я піду туди і відчиню їх, а ви тут послухайте.

Він побіг коридором і відчинив двері. Десь у кімнаті почулося тихе дзижчання. Усі аж підстрибнули з несподіванки. Тіммі теж здригнувся, нашорошив вуха і люто загарчав.

Смоляний зачинив двері й бігма повернувся назад.

– Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна ідея? Я постійно щось таке придумую.

Про себе діти вирішили, що потрапили вони до гарненької місцини. Вони з цікавістю оглянули умебльовану звичайними меблями кімнату Смоляного, в якій панував цілковитий безлад. Енн підійшла до великого ромбуватого вікна форми й визирнула назовні.

Й з острахом йойкнула. Вона ніяк не сподівалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самій вершині гори, а крило з боку відпочивальні Смоляного виходило на стрімку кручу, що височіла над багнами.

– Ой, подивіться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Мені навіть дивитися моторошно!

Діти скупчилися біля вікна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище.

На вершині гори ще сяяло сонце, але внизу, скільки сягало око, на марші й море удалині лягав щільний туман. Марші виднілися лише попід самою горою.

– Коли туман розступається, відкривається маршева рівнина – аж до самого моря, – сказав Смоляний. – Дуже мальовничо. Важко розрізнити, де кінчаються марші й починається море, хіба що море стає виразно синім у гарну погоду. Уявіть-но, що колись море обмивало гору і тут був острів.

– Нам розповідав про це власник готелю, – сказала Джорджа. – А чому море відступило?

– Не знаю, – відповів Смоляний. – Кажуть, воно продовжує відступати. Є проєкт осушення маршів і перетворення їх на орні землі, але невідомо, чи його колись здійснять.

– Не подобаються мені марші, – сказала Енн з тремтінням. – Вигляд у них зловісний.

Тіммі заскавулів. Джорджа схаменулася, що їм слід його сховати й придумати, як далі з ним бути. Вона звернулася до Смоляного.