Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Ти справді можеш заховати Тіммі? – запитала вона. – Куди ми його подінемо? Як будемо його годувати? А вигулювати? Розумієш, це ж великий собака!

– Ми про все подбаємо, – відповів Смоляний. – Не турбуйся. Я люблю собак, і чудово, що Тіммі буде з нами! Але маю вас попередити, що якщо вітчим про це дізнається, то нам всім дістанеться на горіхи, а вас негайно принизливо спровадять додому.

– Чому твій вітчим не любить собак? – спантеличено поцікавилася Енн. – Він їх боїться?

– Гадаю, ні. Він просто не дозволяє тримати їх у будинку, – відповів Смоляний. – Мабуть, у нього на це є якась причина, але яка саме, я не знаю. Він дуже дивна людина, мій вітчим!

– У якому сенсі дивна? – запитав Дік.

– Ну… здається, у нього на кожному кроці секрети, – відповів Смоляний. – Сюди потай приїздять якісь дивні люди. Іноді вночі у вежі горить світло – не знаю, хто і навіщо там буває. Я намагався з’ясувати, та де там…

– Гадаєш… гадаєш, він контрабандист? – раптом мовила Енн.

– Навряд, – відповів Смоляний. – У нас тут є один контрабандист, і всі його знають. Бачите будинок он там, праворуч, нижче по схилу пагорба? Там він живе. У нього грошей до смутку! Його звуть Барлінґ. Уся поліція знає про його справи, але нічого не може з ним вдіяти! Барлінґ дуже багатий і впливовий, тому робить усе, що йому заманеться, але нікому не дозволить грати в ті ж ігри, в які грає сам! Доки контрабандою на Окаянній горі займається Барлінґ, ніхто не наважиться перейти йому дорогу!

– У вас тут не засумуєш, – зауважив Джуліан. – Здається, на нас чекають тут пригоди!

– О ні, – заперечив Смоляний. – Насправді нічого не станеться. Просто враження таке: місце має свою історію, потаємні ходи, ями, коридори. Уся гора нашпигована ходами в скелі, якими користувалися контрабандисти ще за давніх часів!

– Ну, – почав Джуліан і осікся. Усі подивилися на Смоляного. Його дзижчалка раптово збудилася у сховку. Хтось відчинив двері в кінці коридора!

– Хтось іде! – запанікувала Джорджа. – Що робити з Тімом? Мерщій!

Смоляний схопив Тіммі за нашийник і, заштовхавши його в стінну шафу, замкнув за ним дверцята.

– Сиди тихо! – наказав він, і Тіммі слухняно зачаївся у темряві, шерсть у нього на загривку здибилася, а вуха нашорошилися.

– Ну, – бадьоро почав Смоляний, – тепер я вам покажу ваші відпочивальні.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у чорних штанях і білому полотняному піджаку. У нього був незвичайний вираз обличчя. «Потайлива він людина, – подумала Енн. – Спритний чолов’яга, й тому обличчя потайливе».

– Привіт, Блоку! – недбало сказав Смоляний. І пояснив гостям: – Це Блок, слуга вітчима. – Він глухий, тож можете при ньому говорити все що заманеться, але краще не треба, бо хоча він і не чує, але усе ніби відчуває.

– Я думаю, було б просто огидно вести при ньому такі розмови, яких ми уникали б, якби він чув, – відповіла Джорджа, яка дуже поважно ставилася до правил поведінки.

У Блока був напрочуд монотонний голос.

– Ваш вітчим і мати цікавляться, чому ви досі не привели до них своїх друзів. І чому, замість того щоб розпочати саме з цього, ви повели їх сюди?

Блок говорив і озирався навколо, ніби знав, що тут є собака, тільки не розумів, де він, – стривожено подумала Джорджа. Вона сподівалася, що водій автівки не проговорився про Тіммі.

– Ой, я так їм зрадів, що повів їх прямо до себе! – відповів Смоляний. – Гаразд, Блоку. Ми за хвилину спустимося.

Слуга пішов з кам’яним обличчям. Ні усмішки, ні осуду!

– Мені він не подобається, – сказала Енн. – Він давно у вас працює?

– Ні… десь до року, – відповів Смоляний. – Він якось несподівано з’явився. Навіть мати не знала, що він у нас працюватиме! Прийшов, не мовлячи ні слова, одягнув цей білий полотняний піджак і подався щось робити в кімнаті вітчима. Гадаю, вітчим чекав на нього, але дружину не попередив, я у цьому впевнений. У неї був здивований вигляд.

– А вона тобі справжня мати чи мачуха? – поцікавилася Енн.

– Відразу і вітчим, і мачуха – так не буває! – насмішкувато сказав Смоляний. – Або одне, або інше… Мати в мене справжня, і Мерібел – її донька. Але ми з нею брат і сестра тільки по матері, бо в нас різні батьки. Її батько – мій вітчим.

– Усе це дуже заплутано, – зауважила Енн, намагаючись розкласти все по поличках.