Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Джорджо! Ти неодмінно повинна їхати з нами, – сказала Енн. – Я так не можу: непереносно буде дивитись, як ти сама повертаєшся до школи..

– Я буду не сама, – зауважила Джорджа. – Зі мною буде Тіммі.

Друзі умовляли її, але вона їх не слухала.

– Дайте мені спокій, – нарешті сказала Джорджа. – Я хочу подумати. Чим ми поїдемо до Вершини контрабандистів і де це? Якою дорогою поїдемо?

– Поїдемо автівкою, Вершина контрабандистів – трохи далі узбережжям на північ, тож, напевно, нас повезуть прибережною дорогою, – відповів Джуліан. – А що, Джорджо?

– Не став зайвих питань, – відповіла Джорджа.

З кімнати вона вийшла разом з Тіммі. За нею ніхто не пішов. Коли Джорджа в лихому настрої, краще її не чіпати.

Тітка Фенні почала складати дитячі речі, хоча добути щось із кімнати дівчат було неможливо. Невдовзі Джорджа повернулася, але Тіммі з нею не було. Вона повеселішала.

– Де Тим? – одразу поцікавилася Енн.

– Десь гуляє, – відповіла Джорджа.

– Ти їдеш з нами, Джорджо? – запитав Джуліан, дивлячись на неї.

– Так. Я вирішила їхати, – сказала Джорджа, чомусь уникаючи дивитися Джуліанові в очі.

А він собі подумав: «Чого б то пак?»

Тітка Фенні роздала всім підобідок, а незабаром по них приїхала велика автівка. Діти посідали в неї, дядько Квентін звелів передати чимало звідомлень панові Ленуару, а тітка Фенні розцілувала усіх на прощання.

– Сподіваюся, ви гарно відпочинете у Вершині контрабандистів, – сказала вона. – Будь ласка, як приїдете, одразу напишіть мені й про все розкажіть.

– А з Тіммі ми не попрощаємося? – запитала Енн, з подивом дивлячись на Джорджу, яка ніби зовсім забула про пса. – Джорджо, ти поїдеш, не попрощавшись із друзякою Тіммі?!

– Усе, годі! – мовив дядько Квентін, боячись, що Джорджа щось раптом утне. – Рушайте, водію! Заводьте. Тільки, будь ласка, не їдьте надто швидко.

Махаючи руками і щось вигукуючи, діти від’їхали від Кирін-котеджу. Вони з сумом озирались на розвалений деревом дах. Та головне, що їх не повернули до школи. Вони повеселішали, коли почали думати про Смоляного і його домівку з дивною назвою Вершина контрабандистів.

– Вершина контрабандистів! Звучить невимовно хвилююче! – сказала Енн. – Я цілком можу собі уявити старовинний будинок на вершині пагорба. Подумати тільки, що колись це був справжній острів. Цікаво, чому море відступило, залишивши по собі болота.

Джорджа деякий час мовчала, поки автівка мчала по дорозі. Друзі пару разів поглянули на неї, але вирішили нарешті, що вона журиться за Тіммі. Однак вигляд у неї був не дуже сумний.

Автівка заїхала на вершину пагорба, а тоді помчала в долину. В долині Джорджа нахилилася вперед і торкнулася руки водія.

– Будь ласка, зупиніться на хвильку. Нам тут треба декого підібрати.

Джуліан, Дік та Енн витріщилися на неї з подивом. Водій, теж дещо здивований, пригальмував. Джорджа відчинила дверцята й голосно свиснула.

Щось вирвалося з живоплоту й радісно шаснуло в автівку. Це був Тіммі! Він усіх облизував, тупцяв лапами усім по ногах і тихенько гавкотів, показуючи, який він схвильований і щасливий.

– Отакої, – із сумнівом у голосі сказав водій. – Не знаю, чи дозволили вам брати цього собаку. Ваш батько нічого про нього не казав.

– Усе гаразд, – відповіла Джорджа, і лице їй рум’яніло від радощів. – Усе добре. Вам нема чого турбуватися. Будь ласка, рушаймо.

– Ну ти й пустунка! – вигукнув Джуліан, не знаючи, злитися йому на Джорджу чи радіти, бо Тіммі знову з ними. – Ти ж знаєш, що пан Ленуар може відіслати його назад.

– Тоді йому доведеться відіслати назад і мене, – вперто сказала Джорджа. – У кожному разі найголовніше – Тіммі нарешті з нами, а я – з вами!

– Так, це чудово, – сказала Енн й обняла по черзі Джорджу й Тіммі. – Мені теж так не хотілося їхати без Тіммі.

– Уперед до Вершини контрабандистів! – крикнув Дік, коли машина рушила з місця. – Цікаво, чи чекають там на нас якісь пригоди?

Дорога здебільш бігла вздовж берега, хоча інколи й віддалялася від нього на кілька миль. Але потім знову поверталася до моря. Діти тішилися довгою поїздкою. А коли треба було спинитися на підобідок, водій сказав, що знає гарний заїжджий двір.

О пів на першу він під’їхав до старого готелю, всі вийшли з автівки й подались до будівлі. Джуліан узяв справу в свої руки й замовив ланч, який припав усім до смаку, й Тіммі також. Власник готелю любив собак і дав таку гору їжі на тарілці Тіммі, що пес навіть засумнівався, чи все це для нього.