Володимир Бєляєв: Стара фортеця

Коли червоні визволили місто від військ гетьмана Скоропадського, Марко зник з дому.

Він утік від червоних, а оце ось з'явився знову, нарядний і вилощений, в мундирі офіцера петлюрівської директорії.

Нічого доброго поява молодого Гржибовського не віщувала…

Одного разу замість математика до нас у клас зайшов Валеріан Дмитрович Лазарєв. Він привітався, протер хусточкою пенсне і, горблячись, закрокував од вікна до грубки. Він завжди любив, перш ніж почати урок, мовчки, немовби зосереджуючи думки, пройтись по класу.

Раптом Лазарєв зупинився, окинув нас стомленим, неуважним поглядом і сказав:

— Будемо прощатися, хлопчики. Жили ми з вами славно, не сварилися, а ось настав час розлучатися. Наше училище закривається, а вас переводять до гімназії. Добровільно вони туди не могли набрати учнів, то на такий крок зважилися… Зараз можете йти додому, уроків більше не буде, а в понеділок зводьте явитися до гімназії. Ви вже більше не учні вищепочаткового, а гімназисти.

Ми були приголомшені. Яка гімназія? Чому ми гімназисти? Надто вже несподіваною здалася нам ця звістка. У класі одразу стало напрочуд тихо. Перший порушив цю тишину веснянкуватий Сашко Бобир.

— Валеріане Дмитровичу, а наші вчителі, а ви — теж із нами? — вигукнув він із задньої парти, і ми, почувши його запитання, насторожилися.

Було видно, що Сашкове запитання пройняло Валеріана Дмитровича до живого.

— Ні, хлопчики, мені на спокій час. З паном Петлюрою у нас різні шляхи. Я тій гімназії ні до чого, — криво посміхнувшись, відповів Лазарєв і, присівши біля столу, заходився безцільно перегортати класний журнал.

Тоді ми позіскакували з-за парт і оточили столик, за яким сидів Лазарєв.

Валеріан Дмитрович мовчав. Ми бачили, що він розстроєний, що йому тяжко розмовляти з нами, але все ж ми почали приставати до нього з запитаннями. Сашко Бобир питав Лазарєва, чи будемо ми носити форму, Куниця — якою мовою нас навчатимуть у гімназії; кожний намагався вивідати у Валеріана Дмитровича найголовніше й найцікавіше.

Особливо хотілося нам довідатися, чому Лазарєв не хоче переходити до гімназії. І коли ми його роз'ятрили вкрай, він підвівся з стільця, ще раз повільно протер пенсне й сказав:

— Я й сам не хочу кидати вас у середині навчального року, та що ж вдієш? — Помовчавши трохи, він додав: — Найголовніше, хлопчики, в тому, що вони набирають у гімназію своїх учителів-націоналістів, а я їм непридатний.

— Чому, — здивовано вигукнув Куниця.

— Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже: поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії… І ніколи вони мені не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу…

Невесело розходилися ми того дня по домівках. Шкода було кидати назавжди наше старе училище. Ніхто не знав, що нас жде в гімназії, які там будуть порядки, які вчителі.

— Це все Петлюра вигадав! — з люттю сказав Куниця, коли ми з ним спускалися Старим бульваром до річки. — От холера, бодай би він подавився!

Я мовчав. Що й казати, нікому не хотілося розлучатися із старим училищем. Та й як ми будемо вчитися разом з гімназистами?

Ще від старого режиму зберігалися в них сірі шинелі з петлицями на комірі, сині мундири й формені кашкети із срібними пальмовими гілочками на околиші.

А коли прийшли петлюрівці, багато хто з гімназистів, особливо ті, що позаписувалися в бойскаути, замість пальмових гілочок стали носити на кашкетах петлюрівські герби — золочені, блискучі тризубці. Іноді під тризубці вони підкладали шовкові жовто-блакитні стрічечки.

Ми здавна ненавиділи цих паничів у формених синіх мундирах з білими ґудзиками і, ледве побачивши їх, починали гукати на все горло:

— Синя гов'ядина! Синя гов'ядина!

Гімназисти теж були мастаками дражнитися.

На мідних пряжках у нас були викарбувані букви «ВНУ», що означало «Высшеначальное училище». Звідси й пішло — побачать гімназисти вищепочатківців та й ну гукати:

— Внучки! Внучки!

Та й лупцювали ж їх за це наші зарічанські хлопці! То плетеними нагаями, то складеними вдвоє резиновими трубками. А маленькі хлопчаки стріляли в гімназистів з рогаток зеленими сливами, камінцями, квасолею.