Володимир Бєляєв: Стара фортеця

— Ти думаєш, наші надовго йдуть? Дурниці, незабаром повернуться. Ось проженуть Денікіна з Донбасу, а тоді й Поділля визволять.

Поки Омелюстий розмовляв з батьком, Марія Опанасівна приготувала хворому гостеві постіль на широкій кованій скрині, а коли він ліг, вкрила його зимовою ватяного ковдрою та іншими теплими речами, які тільки були в нашому домі. Вона напоїла хворого чаєм з сушеною малиною. Він лежав на спині під високою купою пропахлого нафталіном одягу, прислухаючись до розмови. Світло від лампи падало гостеві в очі, і він увесь час мружився.

Раптом він повернувся на бік, підморгнув мені й кивнув на стіну. Я подивився на стіну — там нічого не було. Тоді хворий вистромив з-під ковдри худу довгу руку й почав ворушити витягнутими пальцями.

По стіні застрибали тіні.

І раптом з цих невиразних, розпливчастих тіней стали виникати чіткі фігури. Спершу я розрізнив голову лебедя з вигнутою шиєю. Потім на білій стіні, ворушачи вухами, застрибав дуже кумедний заєць. А коли заєць зник, великий рак, підповзаючи до вікна, заворушив чіпкою клешнею. Не встиг я надивитися на рака, як в іншому місці, біля етажерки, з'явилася морда гавкаючого собаки, дуже схожого на пса наших сусідів Гржибовських — Куцого. Ось собака висолопив язика й став важко дихати, точнісінько як дихають собаки під час великої спеки.

Усі фігурки з'являлися й зникали так швидко, що я не встигав навіть помітити, як робить їх цей чудний чоловік, закутаний ковдрою по самісінькі вуха.

Показавши останню фігурку, він ще раз хитро підморгнув мені, висолопив язика, а тоді ліг на спину й заплющив очі.

Я відразу вирішив, що він, мабуть, дуже весела й хороша людина, і мені схотілося, щоб батько дозволив йому залишитися у нас, поки повернуться червоні.

Ні батько, ні сусід не помітили тих штук, які показав мені хворий. Вони все пили чай і розмовляли.

Під їхню тиху розмову я заснув. Прокинувся я пізно й насамперед подивився на скриню, де лежав учора нічний гість.

Скриня, як і раніше, стояла біля стіни, вкрита барвистою доріжкою. Але постелі й хворого на ній уже не було.

Було вже пізно. На чисту, блискучу клейонку обіднього столу падало сонячне проміння.

Раптом десь за Калинівським лісом гримнув постріл.

Натягаючи на ходу сорочку, я вибіг у кухню. Там теж нікого не було. Тільки на городі, біля паркана, я знайшов тітку Марію Опанасівну. Вона стояла на лавочці й дивилася поверх паркана на фортечний міст.

— Петлюрівці, — сказала, зітхнувши, тітка й злізла з лавки.

Я скочив на лавку, звідти видерся на паркан і побачив вершників, що скакали від фортеці до міста. Вони мчали по мосту. Над ґратчастими поручнями було видно витягнуті морди їхніх гривастих коней.

— А де хворий? — спитав я Марію Опанасівну, коли ми повернулися на кухню.

— Хворий? Який хворий? — здивувалася вона. — А я гадала, ти спав. Хворий, дитинко, поїхав з червоними… Всі поїхали. Ти тільки мовчи про хворого.

— Як усі? І батько?

— Ні, дитинко, батько тут, він пішов до друкарні.

Тітка моя, Марія Опанасівна, — жінка добра й жаліслива. Сердиться вона рідко і, коли я поводжу себе добре, називає мене «дитинкою».

А я не люблю цього слова. Яка з мене дитинка, коли мені незабаром дванадцять років буде.

Ось і зараз я розлютився на тітку за цю саму «дитинку» й не став більше її розпитувати, а побіг у Стару садибу до Петька Маремухи — дивитися звідти, зі скелі, як до міста вступають петлюрівці.

А наступного дня, коли петлюрівці вже зайняли місто й вивісили на міській каланчі свій жовто-блакитний прапор, ми з Юзиком Куницею побачили нашого сусіда Івана Омелюстого, який біг по Ларинці.

Його зелений френч, вдягнений просто на голе тіло, був розстебнутий. Омелюстий мчав по тротуару, мало не збиваючи з ніг випадкових перехожих і лунко стукотячи по гладких плитах кованими чобітьми.

За ним гналося двоє петлюрівців у широких синіх шароварах. Не зупиняючись, на бігу, вони стріляли в повітря з важких маузерів.

Омелюстий теж не зупинявся і теж стріляв з нагана вгору, через ліве плече, не цілячись. Біля кафедрального собору до двох петлюрівців приєдналося ще кілька чорношличників. Вони гуртом гналися за Омелюстим і стріляли без розбору — хто куди.

Звивистими стежками, над скелею, Омелюстий промчав до Заріччя. А петлюрівці, не знаючи дороги, повідставали. Спустившись униз, Омелюстий перебіг по хиткій кладочці на другий берег річки і оглянувся.

Розмахуючи маузерами, петлюрівці вже підбігли до берега. Тоді сусід скочив у вежу Конецьпольського, що стояла край Заріччя, біля самого берега.