Володимир Бєляєв: Стара фортеця

— Так воно і є, тридцять шість аршинів, — сказав Лазарєв, обережно пробираючись до нас по гнилій перекладині.

Коли ми вийшли з затхлої півтемряви на фортечний двір, Лазарєв пояснив, звідки взялася в Чорній вежі ця глибока криниця.

Її викопали обложені запорожцями турки.

Цієї ж неділі біля самісінької Донни Куниця під кущем шипшини знайшов іржавий турецький ятаган. Він і донині лежить у міському музеї з вицвілим написом: «Дарунок учня вищепочаткового училища Йосипа Стародомського».

Під час однієї з наших прогулянок по фортеці ми допомогли Валеріанові Дмитровичу виколупнути з стіни Папської вежі кругле чавунне ядро. Воно лунко впало на землю й розламало пополам соснову тріску, що валялася.

На брезентовій курточці Сашка Бобиря ми донесли це чавунне ядро аж до дому Лазарєва.

Саме тоді ми й дізналися, що Валеріан Дмитрович живе в сусідстві з лікарем Григоренком, у провулочку навпроти лікаревої садиби.

Його обмазаний глиною будиночок з дерев'яним ґаночком примостився у глибині невеличкого двору. На ґаночку, наче вартові, стояли, прихилившись до поручнів, дві безносі кам'яні баби. Валеріан Дмитрович викопав їх за містом, на кургані біля Нагорян.

Скрізь у дворі були порозкидані вкриті мохом могильні плити, понадтріскувані глиняні глечики, бронзові хрести й осколки каміння з відбитками листя. З провулочка двір Лазарєва, схожий на старовинне маленьке кладовище, був обгороджений невисоким глиняним парканом. Ми кинули чавунне ядро на землю біля самого ґанку, і, коли стали прощатися з нашим учителем, він пообіцяв повести нас у підземний хід, що починається біля фортеці.

Ми умовилися піти в підземний хід наступної неділі. Куниця взявся відшукати ліхтарі, а Сашко Бобир пообіцяв принести цілу котушку телефонного дроту.

Дуже заманливою була для нас ця прогулянка!

Про цей підземний хід я вперше почув від Куниці. Куниця запевняв, що підземний хід з'єднує нашу фортецю з старовинним замком польського князя Сангушка, який раніше володів цим краєм.

Тридцять верст тягнеться підземний хід у скелях, проходить під двома бистрими річками й закінчується в невідомій нікому потайній кімнаті князівського замку. А цей князівський замок стоїть у густому сосновому лісі, прихований від людських очей, на березі широкого озера, в якому водяться гладкі дзеркальні коропи й золоті рибки.

Я вірив Куниці й уявляв собі князівський замок похмурим, загадковим, з важкими ґратами на вікнах.

«Мабуть, — думав я, — ясними, світлими ночами його зубчасті вежі відбиваються в голубому від місячного світла озері, і, певно, дуже страшно та й либонь неможливо купатися в цьому озері ночами».

Я нетерпляче чекав неділі.

Але піти в підземний хід разом з Лазарєвим нам не вдалося.

По місту пролинула чутка, що червоні відступають і Петлюра з пілсудчиками підходить уже до Збруча. Потім на парканах забіліли накази, в яких говорилося, що Червона Армія тимчасово залишає місто, перекидаючи свої частини на денікінський фронт.

Напередодні відступу, пізно ввечері, до мого батька прийшов наш сусід Омелюстий. З ним був ще один чоловік, котрого я не знав.

Я вже лежав у ліжку, закутаний до підборіддя в байкову батьківську ковдру.

Батько сидів за столом і добре відгостреним ножем різав «самкроше» з папуші пресованого жовтого тютюну.

На плечах у Омелюстого теліпався подертий козацький башлик, на лобатій голові чорніла кругла смушкова кубанка, а кишені його зеленого френча були туго набиті паперами. Сусідів супутник, невисокий чоловік у пушистій заячій ушанці, йшов позаду, повільно переставляючи ноги, немов боячись оступитися.

Був він дуже блідий, неголений, і на гострому його підборідді та запалих щоках пробивалося чорне жорстке волосся. Переступивши слідом за Омелюстим поріг нашої спальні, незнайомий скинув свою хутряну шапку, стиха, ледве чутно привітався, сів на стілець і розстебнув ватяну солдатську тілогрійку.

— Кепська справа, Манджура, виручай, — сказав Омелюстий, скидаючи башлик і вітаючися з батьком. — Наші вночі відступають, а ось товариш занедужав невчасно. Не можна йому їхати… Де б його тут влаштувати в місті? Тільки так, щоб ніхто не потривожив. Га, Мироне?..

— Гаразд, поговоримо, — відповів батько, — Роздягнися спершу, чаю випий.

Омелюстий витяг з френча револьвер, переклав його в кишеню штанів, а френч разом з кубанкою й башликом кинув на корзинку біля вікна. Потім, сівши до столу, він зіперся на нього й, стиснувши скроні довгими тонкими пальцями, повільно сказав: