Володимир Бєляєв: Стара фортеця

І не встигли ще петлюрівці добігти до річки, як з високої, вежі пролунав перший постріл Омелюстого. Другою кулею Омелюстий підстрелив рослого петлюрівця, який стрибнув на тремтливу кладочку. Ноги петлюрівця роз'їхалися вбоки. Він похитнувся, незграбно змахнув руками й важко впав у бистру річку.

Ми з Куницею з гребеня стрімкого Успенського спуску бачили, як повільно попливла вниз за течією кудлата біла папаха петлюрівця.

Петлюрівці залягли віддалік, у камінні під скелею. Поки двоє з них витягали з води підстреленого, інші встигли поскидати із спин свої куці австрійські карабіни й почали стріляти через річку по вежі, в якій сховався сусід. Ніхто з петлюрівців, мабуть, не зважувався перебігти річку по кладці. Глуха луна відгомонювалася над річкою. Незабаром на постріли стали збігатися з усіх боків петлюрівці.

У самісінький розпал перестрілки біля нас несподівано виріс петлюрівський сотник в обшитій білим каракулем венгерці:

— Ану, голопузі, марш звідси! — суворо гримнув на нас сотник і погрозив Куниці наганом. Ми вдарилися навтіки. Кружною дорогою, повз Старий бульвар, ми повернулися до себе додому.

Вже підбігаючи до Успенської церкви, ми почули, як унизу, біля річки, застрекотів кулемет. Певно, петлюрівці відкрили кулеметний вогонь по вежі Конецьпольського.

Біля церкви ми розійшлися.

Я пішов додому, але в нас дома на кухонних дверях висів замок. Покрутився я кілька хвилин на городі і, не стерпівши, побіг до Юзика: дуже вже мені хотілося подивитися, скількох петлюрівців перебив Омелюстий.

Куниця в цей час їв мамалигу. Я запропонував йому побігти на Старий базар і звідти, згори, подивитися, що діється біля вежі Конецьпольського. Куниця наспіх відламав мені шматок гарячої мамалиги, і ми помчали. Але, коли ми добігли до бульвару, біля вежі Конецьпольського було вже тихо. Тільки над річкою ходив туди й сюди петлюрівський патруль та двоє якихось незнайомих хлопців підбирали на березі повистрілювані гільзи.

Ми прогнали цих хлопців і самі заходилися шукати патрони в тому місці, де щойно була перестрілка.

Куниці пощастило. Біля паркана він знайшов бойовий австрійський патрон з тупою кулькою. Мабуть, спохвату його впустили петлюрівці. А мені не поталанило. Довго я блукав під скелею, де лежали вбиті петлюрівці, але, крім одної лопнутої гільзи, з якої кисло пахло порохом, нічого не знайшов. Кляті хлопці все підібрали.

На небі вже з'явилися зорі, коли я повернувся додому, так і не дізнавшись нічого про сусіда.

Батько чогось був веселий. Застеливши газетою край стола, він розбирав наш нікельований будильник і посвистував.

Коли я сказав батькові, що, мабуть, нашого сусіда спіймали й він уже сидить у тюрмі, батько посміхнувся в густі вуса й промурмотів:

— Багато ти знаєш!..

З того вечора я нічого про сусіда не чув.

До приходу Петлюри мій батько працював складачем у повітовій друкарні. Коли петлюрівці захопили місто, до батька стали часто заходити знайомі робітники друкарні. Разом вони розмовляли ночами. Вони говорили, що Петлюра привіз із собою машини, щоб на них друкувати гроші.

Машини ці встановили у великому будинку духовної семінарії, на Семінарській вулиці. А під вікнами семінарії туди й сюди закрокували чубаті солдати у волохатих шапках, з карабінами за спиною, і нагаями відганяли перехожих.

П'ятьох робітників друкарні взяли друкувати петлюрівські гроші. Один з них скаржився батькові, що під час роботи за спиною в них стоять петлюрівці з рушницями, а після роботи ці охоронники обшукують друкарів, наче злодіїв.

Якось пізно ввечері до нас у дім прийшов рябий низенький складач. Він і перед тим бував у нас. Тітка Марія Опанасівна вже спала, а батько тільки збирався лягати.

— Завтра нас із тобою, Мироне, примусять петлюрівські гроші друкувати. Я чув, завідуючий казав у конторі, — похмуро сказав моєму батькові цей складач.

Батько мовчки вислухав складача. Потім він сів за стіл, суворий, у самій спідній білизні і довго дивився на тремтливий вогник каганця. Я стежив за батьком і думав: «Ну скажи хоч слово, ну чого ти мовчиш?»

Нарешті низенький складач наважився й, торкнувши батька за плече, спитав:

— То що робити будемо, га, Мироне?..

Батько раптом рвучко встав і голосно, так, що навіть полум'я каганця заколивалося, відповів:

— Я їм таких карбованців надрукую, що самому Петлюрі поперек горла стануть! Я друкар, а не фальшивомонетчик!

І, сказавши це, батько погрозив кулаком. Вранці батька в місті вже не було.