Володимир Бєляєв - Стара фортеця

Піп гадав, що Юзик злякається і не відповість, але Куниця випростався і, дивлячись попові просто у вічі, твердо сказав:

— Фортецю Кодак збудував зовсім не Каплан, а французький інженер Боплан, а в полон її захопив ніякий не Кішка, а гетьман Сулима.

— Сулима? — перепитав піп і закашлявся.

Кашляв він довго, затуляючи широким рукавом волосатий рот. Тієї хвилини в класі ще дужче засмерділо горілкою. Накашлявшись досхочу, червоний, з сльозавими очима, Кияниця спитав:

— Хто ж це тебе навчив такої нісенітниці?

— Валеріан Дмитрович навчив, — сміливо сказав Юзик і додав, пояснюючи: — Учитель Лазарєв.

— Ваш Лазарєв нічого не знає! — спалахнув піп. — Ваш Лазарєв боговідступник і шарлатан!

— І це неправда! — твердо сказав Куниця. — Валеріан Дмитрович усе знає.

— Що? — загорлав піп. — Неправда? Ану, стань у куток! На кукурудзу! У куток іди, погань нещасна! На коліна!

Навіть шибки задрижали цієї хвилини від крику Кияниці. Блідий Юзик почекав трошки, а тоді поволі пішов до грубки і став там у кутку навколішки.

Після цього випадку ми ще дужче зненавиділи попа Кияницю.

Та й здорово ж їхати на гуркотливій підводі по знайомому місту саме тоді, коли всі приятелі сидять у нудних і курних класах. Якби не ця подорож по барвінок, сидіти б і нам тепер на уроці закону божого та заучувати напам'ять «Отче наш».

А хіба в таку погоду полізе в голову «Отче наш» або історія попа Кияниці?

Куниця теж задоволений:

— Я б щодня погодився їздити по барвінок — нехай звільняють від уроків. А ти?

— Питаєш! — відповів я йому. І мені відразу стало дуже сумно, що тільки на сьогодні випало нам таке щастя. А завтра…

— Петлюрівці! — штовхнув мене Юзик.

Назустріч іде колона петлюрівців. Їх обличчя вилискують від поту. Збоку з хлистиком у руці крокує сотник. Він хитрий, холера: солдатів змусив надягти сині жупани, білі каракулеві папахи з оксамитними «китицями», а сам іде в легенькому френчі англійського крою, на голові в нього літній захисного кольору кашкет з довгим козирком, що затуляє обличчя від сонця.

Возій звертає. Ліві колеса вже котяться по тротуару, — ось-ось ми зачепимо віссю дощаний паркан міністерства морських справ петлюрівської директорії.

Однаково тісно. Возій круто зупиняв коня.

Колона порівнялася з нами.

Сотник, пропустивши солдатів уперед, підбіг до возія, — розмахуючи хлистиком, закричав:

— Куди їдеш, сучий сину? Не міг почекати отам, на горі? Не бачиш — козаки йдуть?

— Та я… — хотів був виправдатися возій, сивий старий у брилі, але петлюрівський сотник раптом повернувся і, наздоганяючи загін, закричав:

— Відставити пісню!

І не встигли затихнути голоси петлюрівців, як сотник дзвінко скомандував:

— Струнко!

Солдати відразу пішли струнко, повернувши голови вліво. Бороновані дула карабінів перестали теліпатися абияк І заколихалися рівніше. Та чого ради він скомандував «струнко»? Ах, он воно що!

На тротуарі з'явилося двоє офіцерів-пілсудчиків. Один н цих — маленький, білявий, другий, трохи старший, — червонолиций, з чорними бакенбардами. Пілсудчики йдуть, розмовляючи один з одним, і не помічають поданої команди. Сотник зупинився й дивиться на пілсудчиків в упор.

Не помічають.

Сотник знову командує на всю вулицю:

— Струнко! Помітили.

Білявий офіцер штовхнув червонолицього. Той виструнчився, непомітно поправив пояс і закрокував, дивлячись на колону.

Тільки коли перший ряд підійшов до офіцерів, обидва спритно піднесли до лакованих козирків конфедераток по два пальці. А сотник виструнчився так, наче хотів вискочити з свого френча, і, ніжно ступаючи по бруківці, приклавши руку до скроні, пройшов перед пілсудчиками, як на нараді.

… Ми їхали повільно поряд з офіцерами по вузенькій і кривій вулиці. Куниця скоса розглядав їхні гаптовані позументами стоячі коміри. Офіцери йшли посміхаючись, а маленький, покрутивши головою, сказав:

— Зовсім непотрібне лакейство!

— Але чого пан поручик хоче? Він мужик і мужиком згниє, — відповів білявому офіцер з бакенбардами і, вийнявши з кишені маленьку, обшиту мереживом хусточку, став сякатися, та так здорово, що бакенбарди, наче миші, заворушилися на його рум'яних щоках. Я зрозумів, що польські офіцери глузують з петлюрівського сотника, який двічі подавав команду «струнко», тільки б вислужитися перед ними.

Юзик раптом теж засміявся.

— Ти чого?

— А пам'ятаєш ксьондза? — прошепотів він, захлинаючись сміхом.