Володимир Бєляєв - Стара фортеця

Шкода тільки, що до нас на Заріччя, де мешкала переважно біднота, гімназисти рідко зазирали.

Здебільшого вони жили на головних вулицях міста: на Київській, Житомирській, за бульварами, а багато хто з них і біля самої гімназії.

Настав понеділок. Ох, та й не хотілося того ясного, сонячного ранку вперше йти в незнайому, чужу гімназію!

Ще здалека, з балкона, коли ми з Петьком Маремухою та Куницею переходили майдан, хтось із гімназистів гукнув до нас:

— Гей, ви, мамалижники, пани цибульські! А вошей своїх на Заріччі залишили?

Ми промовчали. Похмурі, насуплені, зайшли ми в темний, холодний вестибюль гімназії. Того дня у нас, у новаків, ніяких занять не було. Діловод в учительській записав усіх у велику книгу, а тоді сказав:

— Тепер підождіть у коридорі, незабаром прийде пан директор.

А директор засів у своєму кабінеті й довго до нас не виходив.

Ми тинялися по склепистих коридорах, з'їжджали вниз по гладких поручнях сходів, а потім забрели в актовий зал. Там, у величезному порожньому залі, горбатий гімназичний сторож Никифор знімав із стін портрети російських письменників.

Багато років на пофарбованих жовтою олійною фарбою стінах актового залу висіли портрети російських письменників. Пушкін, Крилов, Чехов, Писемський, Тургенєв, Лермонтов, Державін — усі вони красувалися в золочених рамах під ліпними карнизами залу. І всіх їх цього понеділка зняли із стін.

Замість письменників, — за розпорядженням директора, — Никифор заходився вставляти під скло петлюрівських міністрів, але міністрів виявилося більше, ніж письменників — дев'ятнадцятеро. Золочених рам для них не вистачало. Тоді Никифор постояв, почухав потилицю й почвалав до кабінету природознавства. Він притяг звідти цілу пачку засклених малюнків різних звірів і тварин.

Та ледве він узявся потрошити ці малюнки, як до актового залу вбіг розлючений учитель природознавства Полов'ян.

Природознавець зчинив такий галас, що ми думали — він уб'є горбатого Никифора. Полов'ян бігав навколо драбини й кричав:

— Що ти вигадав, недолюдку? Та ти збожеволів! Я не дам свого мурахоїда! Це ж блюзнірство! Такий мурахоїд на все місто був один.

А Никифор тільки огризнувся:

— Та відчепіться, пане вчителю, чого ви тутечки галас зняли? Ідіть до директора.

Покрутившись в актовому залі, Полов'ян побіг скаржитися директорові, але той тільки похвалив горбатого Никифора за його вигадку.

Сторож, хитро посміхаючись, став видирати з маленьких, вишневого кольору рамок левів, тигрів, носорогів, а з ними й Полов'янового мурахоїда.

— Ну, ти, недолюдку, вилазь! — сказав Никифор, витягаючи мурахоїда з рамки.

Сидячи на паркетній підлозі, Никифор висмикував обценьками з рамки цвяшки, і тоді фанерна кришечка випадала сама. Никифор виймав малюнки, обтирав рамки вологою ганчіркою і клав на скло кого попало — то морського міністра, то міністра церковних справ, то похмурого вусатого міністра освіти.

Коли всі портрети були порозвішувані, сторож Никифор покропив водою паркетну підлогу актового залу й вимів у коридор усе сміття й павутиння.

Разом з нами він розставив перед сценою кілька довгих соснових лав. Усі вищепочатківці зібралися в актовий зал і посідали на лавах. Бородатий директор гімназії Прокопович виліз на сцену, відкашлявся і, поставивши праву ногу на суфлерську будку, став виголошувати промову.

Половини його слів ми не розібрали. Я запам'ятав тільки, що ми — «молоді сини самостійної України» — повинні добре вчитися в гімназії і відвідувати заняття скаутських загонів, щоб, закінчивши навчання, вступити у військові петлюрівські школи.

Маремуха, Сашко Бобир, Куниця і я потрапили в один клас.

Спершу ми держалися гуртом і навіть могли при нагоді дати здачі будь-якому гімназистові. Але згодом низенький, товстенький Петько Маремуха став дедалі більше підмазуватися до спритного й хвальковитого гімназиста Котьки Григоренка.

Вони, щоправда, й раніше, по Старій садибі, були знайомі один з одним. Петьків батько, швець Маремуха, орендував у лікаря Григоренка флігель у Старій садибі. Котька іноді приїздив із батьком до Старої садиби й там познайомився з Петьком. Тут, у гімназії, вони зустрілися як давні знайомі; Котька на додачу підкупив Маремуху архівним папером з орлами, і Петько Маремуха зовсім розкис.

Котьчин батько був головним лікарем лікарні. Він дозволяв синові копатися в архіві лікарні й видирати з пропахлих ліками відомостей чисті аркуші. Котька часто брав з собою у підвали лікарні й Маремуху — добувати чистий папір.