Ю Несбьо - Спаситель

Загалом у січні Харрі мав удосталь часу на роздуми, адже частина людства, що мешкала в Осло, наче вирішила взяти перерву й не вбивати одне одного. Тож і міркував, чи не перевести Скарре у кабінет 605, в Учнівську комірку, замість Халворсена. І розмірковував, як учинити з рештою власного життя. Й міркував, чи дізнається колись людина, чи правильно й справедливо чинила протягом свого життя.

Лише наприкінці лютого він забронював квиток до Бергена.

У місті на семи пагорбах досі стояла осінь, снігу й близько не було, а на Фльойєн Харрі не покидало відчуття, що їх огорнули ті самісінькі хмари, що й минулого разу, коли він приїздив. Б’ярне він знайшов у місцевому ресторані.

– Кажуть, ти тепер увесь час тут просиджуєш, – сказав Харрі.

– Я чекав, – відповів Б’ярне Мьоллер, допиваючи пиво. – Ти не надто квапився.

Вони вийшли надвір, стали коло балюстради на оглядовому майданчику. Мьоллер наче зблід та змарнів ще більше, ніж минулого разу. Погляд ясний, а от обличчя набрякле, руки тремтять. Харрі скорше звинувачував пігулки, ніж спиртне.

– Я не одразу збагнув, що ти мав на увазі, – мовив Харрі. – Коли ти казав, що треба відстежити гроші.

– Хіба я помилявся?

– Звісно, не помилявся. Але я спершу вважав, що ти про моє розслідування казав. А не про себе.

– Я мав на увазі все, Харрі. – Вітром то кидало довгі пасма волосся в обличчя Мьоллера, то здмухувало убік. – До речі, ти не розповів, чи вдовольнився Гуннар Хаген розкритою справою. Чи то пак – нерозкритою.

Харрі знизав плечима.

– Давид Екхоф та Армія спасіння уникли болісного скандалу, котрий, можливо, нашкодив би їхній репутації й роботі. Алберт Гільструп втратив єдиного сина, невістку й контракт, який, найпевніше, врятував би сімейний статок. Софія Михолеч з родиною повертається у Вуковар. Вони отримали допомогу від нового тамтешнього доброчинця й зведуть собі оселю. Мартіна Екхоф зустрічається із молодиком на ім’я Рікард Нільсен. Коротше кажучи, життя йде своїм плином.

– А ти? Зустрічаєтесь із Ракеллю?

– Час від часу.

– А що той лікар?

– Я не надто розпитую. Самотужки впораються.

– Вона прагне твого повернення, хіба ні?

– Як на мене, вона хотіла б, щоб я спромігся жити так, як живе він. – Харрі щільніше застебнув куртку й, примружившись, дивився на місто, що розкинулось перед ними. – Часом я і сам цього хотів.

Запала тиша.

– Я поніс годинник Тома Волера до молодого годинникаря, який знається на таких речах. Пригадуєш, я минулого разу розповідав, як мене змучило жахіття, пов’язане з «Ролексом», котрий неугавно цокав на відтятій руці Волера?

Мьоллер кивнув.

– Мені все пояснили, – вів далі Харрі. – У найдорожчих у світі годинниках ходом керує система «Турбійон», що має частоту двадцять вісім тисяч коливань на секунду. Тому секундна стрілка ззовні плавко ковзає циферблатом. А механізм такий, що цей годинник цокає гучніше за решту.

– Так, «Ролекс» – пречудовий годинник.

– Але Волер використовував марку «Ролекс» як прикриття. Насправді його годинник – це «Ланге-один Турбійон». Один зі ста п’ятдесяти існуючих зразків. Така сама серія, як і у твого подарунка мені. Останній раз, коли такий годинник виставляли на аукціоні, стартова ціна сягала трьох мільйонів крон.

Мьоллер кивнув, його обличчям наче промайнула легка посмішка.

– То так ви самі собі платили? – спитав Харрі. – Годинником за три мільйони?

Мьоллер, застебнувши пальто, підняв комір.

– Вони майже незмінні за вартістю і не так впадають в око, як дорогі автівки й коштовні витвори мистецтва. Їх легше провести контрабандою, ніж готівку, й відмивати немає потреби.

– Й годинники зазвичай дарують.

– Саме так.

– То що ж трапилось?

– Це довга історія, Харрі. Й достоту, як і більшість трагедій, розпочалася вона з добрих намірів. Нас було кілька чоловік, і кожен прагнув докласти свою частку. Навести лад там, де правове суспільство зазнало невдачі. – Мьоллер надяг чорні рукавички. – Дехто стверджує, що безліч злочинців виходять на свободу саме тому, що законодавча система подібна до мережі з великими комірками. Але це помилкове порівняння. Навпаки, мережа ця тоненька, комірки в ній дрібненькі, тож вона виловлює дрібноту, а натиску крупної риби не витримує, розриваючись. Ми прагнули стати другою мережею, сіткою, яка втримуватиме великих акул. Серед нас було чимало не лише поліцейських, але й юристів, політиків, чиновників, котрі бачили, що наша соціальна структура, законодавча й правова система зовсім не готові протидіяти міжнародній організованій злочинності, яка ринула у країну, коли ми повідкривали кордони. Поліція не мала вдосталь повноважень, щоб на рівних грати з порушниками закону. Тому аж до оновлення законодавства доводилось діяти нишком.