– Сер?
– Yes. – Харрі, поклавши слухавку, відхилився на ліжку на спину, продовжуючи шукати по кишенях у штанях, але намацав лише двадцятикронову монетку. Й раптом згадав, де лишив годинник. Коли розраховувався за рахунком у барі, йому забракло кунів, тож він доклав у стос двадцять крон і вже попростував геть. Але не дістався дверей, бо, розчувши сердитий крик, відчув, як щось боляче вдарило по зашийку, й витріщився на цю ж таки монетку, яка дзвенячи крутилася біля його черевиків. Він повернувся до стійки, й бармен забрав у нього годинник як оплату рахунку.
Виявляється, кишеня у куртці порвалася, Харрі намацав квиток під підкладкою, глянув час вильоту. Тієї ж миті почув стукіт у двері. Раз, двічі, потім нетерплячіше.
Харрі майже не пригадував, що трапилось після того, як бар зачинили, тож, якщо стукають через цей часовий відтинок, то навряд чи йому слід сподіватися чогось доброго. Утім, може, хтось знайшов його мобільник. Він доплентався до дверей і трохи розчинив двері.
– Good morning, – мовила жінка за дверима. – Чи, може, він не добрий?
Харрі вичавив посмішку, обіпершися рукою об одвірок:
– Чого ви хочете?
Зараз, зачесавши волосся назад, вона ще більше скидалася на вчительку англійської.
– Укласти угоду, – мовила вона.
– Чому сьогодні, а не вчора?
– Бо хотіла знати, що ви робили після нашої зустрічі. Приміром, чи зустрічалися з хорватською поліцією.
– І тепер упевнились, що не зустрічався?
– Ви жлуктили у барі, поки він не зачинився, а потому доповзли до свого номера.
– Отже, шпигували за мною?
– Припиніть, Холе. Вам треба встигнути на літак.
Надворі на них чекала машина. За кермом сидів бармен із тюремним татуюванням.
– До собору Святого Стефана, Фреде, – мовила жінка. – Хутчіш, у нього літак за півтори години.
– Ви чимало про мене дізналися, – зауважив Харрі. – А я про вас нічого.
– Кличте мене Марією.
Башта величезного собору потопала у ранковім тумані, що оповив Загреб.
Марія провела Харрі просторим, майже незалюдненим центральним нефом. Вони проминали сповідальні, статуї святих, поряд яких стояли лавки для молитов. Із прихованих динаміків, мов мантри, лунали записані на плівку хорали, негучні й протяжні, мабуть спонукаючи до медитацій, утім, вони лиш нагадували Харрі про музику у католицькому супермаркеті. Вони зайшли у бічний неф, а звідти – у маленьке приміщення з попарними лавками для молитов. Крізь червоно-сині вітражі всередину падало ранкове світло. Обабіч розп’ятого Христа палали дві свічки. Перед розп’яттям – воскова постать, що прихилила коліна, обличчя дивиться в небо, руки здійняті вгору, ніби у відчайдушній молитві.
– Це апостол Хома, святий заступник будівничих робітників, – пояснила Марія і, схиливши голову, перехрестилася. – Той, що прагнув разом з Христом піти на смерть.
Хома Невіруючий, міркував Харрі. Вона схилилася над своєю сумкою, добула маленьку свічечку з образом святого, запаливши, поставила перед апостолом.
– Прихиліть коліна, – мовила вона.
– Навіщо?
– Робіть, як кажу.
Харрі знехотя став навколішки, на брудний червоний оксамит на лавці, обіпершись на дерев’яний пюпітр, засмальцьований, почорнілий від поту та сліз. Дивовижно, але перебувати у такому положенні досить зручно.
– Присягніть Сином, що дотримаєте своєї частини угоди.
Харрі не поспішав. Потому схилив голову.
– Присягаю… – почала вона.
– Присягаю…
– Іменем Сина, Спасителя мого…
– Іменем Сина, Спасителя мого…
– Зробити все, що у моїй змозі, щоб урятувати того, кого прозвали Маленьким Спасителем.
Харрі повторив.
Вона сіла.
– Тут я зустрічалася з кур’єром клієнта. Тут він зробив замовлення… ходімо, недоречно тут говорити про людські долі.
Фред відвіз їх у великий відкритий парк Томіслава й лишився чекати їх в авто, а Харрі та Марія сіли на лаву. Прив’ялі побурілі травинки силкувалися здійнятися, але дужим вітром їх знов притискало до землі. На іншому боці старого виставкового павільйону задзеленчав трамвай.
– Я не бачила його. Але на слух він молодик.
– На слух?
– Першого разу він зателефонував у готель у жовтні. Якщо питають про біженців, то дзвінок перемикають на Фреда. А Фред – на мене. Чоловік казав, що телефонує за проханням аноніма, який бажає, щоб для нього виконали завдання в Осло. Пригадую, у слухавці було чутно галас жвавої вулиці.
– Телефон-автомат.
– Мабуть. Я відповіла йому, що ніколи не укладаю угод телефоном, тим паче з анонімами. За три дні він зателефонував знов, просячи мене прийти через три дні до собору Святого Стефана. Назвав точний час, коли прийти, й сповідальню, де маю чекати на нього.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу