Ю Несбьо - Спаситель

Вікна вітальні виходили у двір, тому він наважився увімкнути світло. Роззирнувся. Проста, умебльована по-спартанському кімната. Чисто.

Одначе троянського коня, людини, яка б вивела його на слід Юна Карлсена, виходить, вдома немає. Сподіваймося, у нього тут зберігається зброя чи хоч би набої. Шукати почав звідти, де ховати зброю природно: у шухлядках, шафках і під подушкою. Нічого не знайшовши, взявся нишпорити у кімнатах, намагаючись підійти до справи систематично, але знов намарне. Потім обшукав усе без плану, просто з відчаю, ні на що вже не сподіваючись. Під листом, що лежав на телефонному столику у передпокої, знайшов поліцейське посвідчення із світлиною Холе. Поклав у кишеню. Зазирнув під книги та диски, котрі, як він зауважив, розставлено в абетковому порядку. На журнальному столикові лежала купа паперів. Перебравши їх, зупинив погляд на світлині, сюжет котрої знав у численних варіаціях: небіжчик у формі. Роберт Карлсен. Побачив прізвище Станкич. Бланк, де вгорі надруковано ім’я Холе. Погляд упав донизу, зупинившись на хрестику поруч із знайомими словами «Сміт-Вессон 38». Унизу чийсь мудрований підпис. Дозвіл на володіння зброєю? Замовлення?

Він кинув шукати. Певно, Холе прихопив зброю з собою.

Він пройшов до тісної, але чистої ванної, відкрив воду. Від гарячої води побіг мороз поза шкірою. У раковині лишився чорний наліт від кіптяви. Потім відкрив кран холодної води, й засохла кров, розчиняючись, забарвила воду червоним. Витерся. Відчинив шафку над умивальником. Побачивши марлевий бинт, перев’язав руку, яку зранив об скельце.

Чогось бракує.

Біля крана зауважив коротку жорстку волосину. Як після гоління. Але ані приладдя для гоління, ані піни не знайшов. Ані зубної щітки, ані пасти, ані несесера. Холе кудись поїхав посеред розслідування убивства? Чи мешкає у подружки?

У холодильнику на кухні знайшов пакунок з молоком, слоїк з варенням, білий сир, три жерстянки м’ясного рагу і заморожений зерновий хліб у пластиковому пакунку. Він добув молоко, хліб, дві жерстянки з рагу, увімкнув конфорку. Біля тостера лежала сьогоднішня газета. Свіже молоко й свіжа газета. Навряд, щоб Холе поїхав.

Добув з підвісної шафки склянку і раптом через різкий звук упустив пакунок з молоком додолу.

Телефон.

Молоко розтікалося теракотовою плиткою, а у передпокої неугавно дзеленчав телефон. Після п’ятого дзвінка почулося металеве клацання й кімнату сповнив жіночий голос. Розмовляла швидко, жваво. Вона засміялася й поклала слухавку. Цей голос…

Відкриті жерстянки з рагу поставив на розпалену сковорідку, так само як вони вчиняли під час облоги. Не через те, що не мали тарілок, а для того, щоб усі переконалися, що порції однакові. Потім вийшов у передпокій. На маленькому чорному автовідповідачеві миготів червоний вогник, а поряд – цифра два. Він натиснув «Відтворити». Плівка перемоталася.

– Ракель, – мовив жіночий голос. На слух голос старший за попередній. По кількох словах вона передала слухавку хлопчикові, котрий заговорив палко й швидко. Потім пролунало повідомлення, яке він вже чув. І збагнув, що вухо його не обманює й він вже чув цей голос раніше. Це дівчина з білого автобуса.

Він ще постояв певний час, роздивляючись фото, повстромлювані у раму на дзеркалі. На одному зі знімків Холе, темноволоса жінка й хлопчик сиділи на парі лиж, дивлячись в об’єктив, примруживши очі. Друга світлина стара й вицвіла – хлопчик та дівчинка у купальних костюмах. Дівчинка мала монголоїдні риси обличчя, а хлопчик – Харрі Холе.

Сидячи на кухні, він повільно вечеряв, прислухаючись до звуків з під’їзду. Скло на дверях він склеїв прозорою клейкою стрічкою, яку знайшов у шухляді під телефоном. Доївши, пішов у спальню. Холодно, сів на ліжко, провів рукою по м’якій постелі. Понюхав подушку. Відчинив шафу. Знайшов сірі боксерські труси в обліпку, білу футболку з зображенням якогось Шіви з вісьмома руками й написом «ВРЯТОВАНИЙ. Юкке та валентинки». Вбрання пахло милом. Він перевдягнувся, ліг у ліжко. Заплющився. Розмірковував про фото Холе. Про Джорджі. Поклав пістолет під подушку. Й попри те, що страшенно втомився, відчув ерекцію, член надимав тугу, але м’яку бавовну. А згодом заснув, не сумніваючись, що прокинеться, коли хтось розчинить вхідні двері.

«Очікувати неочікуваного».

Такий був девіз Сіверта Фалькейда, голови загону «Дельта», поліцейської групи швидкого реагування. Фалькейд став на згірку за контейнерним складом, тримаючи у руці рацію, за спиною на шосе шуміли нічні таксі й трейлери, що поспішали додому. Поруч стояв комісар поліції Гуннар Хаген, настовбурчивши комірець зеленої камуфляжної куртки. Внизу, у морозній крижаній темряві, сховалися фалькейдівські хлопці. Фалькейд глянув на годинник. За п’ять третя.