Ю Несбьо - Сніговик

А те, що Трюгве з Андреасом виявилися такими схожими, стало для неї єдиним благословенням. У ній навіть засвітився слабкий вогник надії, вона пішла до клініки, де її ніхто не знав, і віднесла туди по кілька волосин, вийнятих з гребінця. Елі хотіла, щоб там зробили аналіз ДНК, вона читала – це щось на кшталт генетичних відбитків пальців. З клініки волосся відіслали далі – до Інституту судової медицини при Королівській лікарні, де цей новий метод частково використовувався у справах із встановлення батьківства. А за два місяці повідомили результати. На жаль, парковка, чорні сліди, переривчасте дихання, біль – усе це було не просто страшним сном.

Елі знову поглянула на телефон. Ну звісно, помилилися номером. А дихала у слухавку – вона одразу зрозуміла – людина, яка, зачувши чужий голос, ніяк не могла вирішити, що їй робити: покласти слухавку чи щось сказати. Таке буває.

Харрі вийшов до передпокою і зняв слухавку домофону.

– Алло! – перекричав він «Франца Фердинанда», що гримів з динаміків у вітальні.

Ніхто не відповів. Він почув тільки сигнали машин з Софієсгате.

– Алло?

– Привіт! Це Ракель. Ти вже ліг?

З її голосу він миттю здогадався, що вона випила. Небагато, але достатньо для того, щоб голос став на півтону вищий, а крізь слова проривався цей її чудовий глибокий сміх.

– Ні, – відповів він. – Вечір був вдалим?

– Майже. Зараз тільки одинадцята. Дівчата рано розійшлися додому. Завтра на роботу і все таке.

– А-а.

Харрі побачив її перед собою: дражливий погляд, хмільний блиск в очах.

– Я принесла диск, – сказала вона. – Відімкни, я покладу його до поштової скриньки.

– Авжеж.

Харрі підняв руку, щоб натиснути на кнопку домофону. Трохи зачекав. Це були дві секунди до атаки. Дві секунди до відступу. Він чудово розумів, що не захоче її відпускати, бо проходити через усе це ще раз буде надто боляче. Ось чому в грудях гриміло так, наче в нього було два серця, ось чому він ніяк не натискав на кнопку, яка мала впустити Ракель до його будинку та до його думок.

Час, подумав він і доторкнувся до твердого пластика кнопки.

– А може, мені піднятися?

Харрі заговорив, намагаючись, щоб голос звучав не надто дивно:

– Не треба. На поштовій скриньці є моє ім’я. На добраніч. – І він натиснув кнопку.

Повернувся до вітальні, зробив музику голосніше й спробував видихнути геть усі думки, перемогти непотрібне, ідіотське збудження і потонути у звуці гітар, а ті стогнали та ревіли. Злі, гострі та абияк зіграні. «Франц Фердинанд», шотландці. Але до тремтливого акорду примішався ще якийсь звук.

Харрі приглушив музику. Дідько! Йому треба було ще додати гучності, щойно він почув цей сторонній звук. Як наждаком по дереву. Або черевиком по підлозі. Він вийшов до передпокою і побачив, що за матовим склом дверей хтось стоїть.

Він відчинив двері.

– А я дзвонила, – сказала Ракель, з невинним виглядом зазираючи йому в очі. Вона помахала коробкою з диском. – Він не влізав у щілину.

Харрі мав щось сказати. Хотів, але натомість простягнув руки, схопив її, притис до себе, почув, як вона схлипнула, коли він надто сильно стиснув її, побачив її розтулені губи, рожевий жадібний язик. Та й говорити тут не було про що.

Вона лежала поруч, гаряча та м’яка.

– Боже мій, – прошепотіла вона.

Він поцілував її в чоло.

Піт укривав їхні тіла, одночасно роз’єднуючи й склеюючи воєдино.

Усе сталося точнісінько так, як він і передбачав. Як уперше, але без нервів та невимовлених запитань. Як востаннє, тільки без суму та без ридань. Катрина мала рацію: від людини, з якою так любишся, можна піти, але обов’язково повернешся назад. Щоправда, Харрі відчував: усе не так просто. Їхня зустріч була для Ракелі останнім та необхідним побаченням з минулим, прощанням з тим, що вони обоє колись називали своїм найбільшим у житті коханням. Тому що вона починає нове життя. З меншим коханням? Можливо. Але з коханням більш надійним.

Вона тихенько муркотіла та гладила його по животу, проте Харрі відчував, яка вона напружена. Від нього зараз залежало, що обрати: зробити ці останні спільні хвилини ще важчими для неї чи простягнути їй руку допомоги. Він обрав останнє.

– Що, совість мучить? – запитав він і відчув, як Ракель кивнула.

– Не хочу про це говорити, – прошепотіла вона.

Він теж не хотів про це говорити. Він хотів тихо лежати, слухати її дихання та відчувати її руку на своєму животі. Він розумів: їй треба йти – і не хотів зволікань.