Ю Несбьо - Сніговик

Харрі впав спиною на ліжко і заплющив очі:

– Поговорити про те, що ми більше не зможемо зустрічатися?

– Так. Я вже більше не можу…

– Може, по телефону, Ракель?

– Ні, так не можна. Треба зустрітися, тоді не буде так боляче.

Харрі застогнав. Вона мала рацію.

Вони домовилися зустрітися завтра, об одинадцятій вечора, біля музею «Фрама» на Бюгдьой. Там завжди повно туристів, і можна загубитися серед німців та японців. Вона запитала, що він робить у Бергені. Він розповів і попрохав тримати в таємниці, поки інформація не з’явиться в газетах.

Закінчивши розмову, Харрі усе ще лежав на ліжку, втупившись у міні-бар, а на екрані телевізора фільм «Пам’ятай» продовжував розповідати про ігри з пам’яттю. Підіб’ємо підсумки, подумав Харрі. Його щойно мало не вбили, кохана усього його життя більше не хоче його бачити, а він завершив найтяжчу за всю його практику справу. Чи не завершив? Хоча він і не відповів Мюллеру-Нільсену, чому вирішив іти за Братт сам, але чудово знав відповідь. Через сумнів. Або надію. Відчайдушну надію, що, незважаючи на дикі збіги, це не вона. І ця надія досі жива. Ану ж бо, у тебе три глибинні причини і зграя скажених псів у шлунку. Нумо, до дверцят бару…

Харрі підвівся, пішов до ванної, відкрив кран і напився води. Випростався, подивився у дзеркало. Як покійник, кажете? Але покійники не хочуть напитися. Чому? І він сказав уголос:

– Бо тоді буде не так боляче.

Гуннар Хаген утомився як пес. Він озирнувся довкола. На годиннику майже північ. Він сидів у кімнаті на верхньому поверсі однієї з будівель у центрі Осло. Тут усе було блискуче та коричневе: паркетна підлога, стеля зі світильниками, що звисали, стіни з портретами попередніх власників цієї кімнати, стіл червоного дерева десь із десять квадратних метрів, шкіряні бювари перед кожним з дванадцяти чоловіків, що сиділи за ним. Годину тому Хагену зателефонував начальник Поліцейського управління округу Осло й викликав за цією адресою. Декого з присутніх Хаген знав, обличчя інших бачив у газетах, але багато хто йому був зовсім невідомий. Начальник Головного управління поліції ввів присутніх у курс справ. Він розповів, що Сніговиком виявилася жінка, яка служила в Поліцейському управлінні Бергена, згодом перейшла до відділу вбивств у Грьонланні, водила за ніс усю поліцію Осло, і тепер, коли її схопили, необхідно уникнути грандіозного скандалу.

Коли він закінчив, над столом запанувала тиша, густа, як сигарний дим. Дим ішов від краю стола, де сидів сивочолий чоловік. Він відкинувся на високу спинку стільця, так що його обличчя залишалося у тіні, й зітхнув. Тут до Гуннара Хагена дійшло, що все, що промовляв хтось із присутніх, говорилося у розрахунку на цю людину.

– Усе це дуже неприємно, Турлейфе, – сказав сивочолий тонким, майже жіночим голосом, – і надзвичайно небезпечно. Йдеться про всю систему – ми зараз говоримо на такому рівні. Це означає… – Всі затамували подих, поки сивочолий затягувався сигарою – …що голови полетять. Питання тільки у тому чиї.

Начальник Головного управління обережно кашлянув:

– У вас є пропозиції?

– Поки що нема, – відповів сивочолий. – Але мені здається, у тебе, Турлейфе, є що сказати. Послухаємо.

– У цьому випадку ми маємо конкретні посадові помилки, допущені при прийомі на роботу та затвердженні на посаду, тобто промахи, пов’язані з людським фактором, і аж ніяк не з системою в цілому. Вважаю, що це не є проблемою керівництва, і пропоную поділити відповідальність та провину. Керівництво візьме на себе відповідальність, певне приниження…

– Переходь до справи, – перервав сивочолий. – Хто ваш цап-відбувайло?

Начальник Головного управління поліції поправив тісний комір сорочки. Гуннар Хаген помітив, що йому недобре.

– Старший інспектор Харрі Холе. – Ларс Турлейф опустив очі.

Знову запанувала тиша, поки сивочолий розпалював сигару, що згасла. Запальничка клацала й клацала. Потім із тіні почулося прицмокування і знову повився дим.

– Непогана думка, – сказав високий голос. – Якби це був не Холе, я б відповів, що доведеться знайти іншого цапа-відбувайла, бо якийсь старший інспектор – не надто вгодований баранець, щоб приносити його у жертву. Я б швидше попросив тебе, Турлейфе, пожертвувати собою. Але Холе такий професіонал, до того ж він був на цьому шоу, де всі теревенять… по телевізору. Відома людина, слідчий з певним реноме. Тож, мабуть, цього може вистачити. Але чи він погодиться?

– Залиште це нам, – відповів Турлейф. – Так, Гуннаре?