Ю Несбьо - Привид

— Слухаю.

— Це — Ракель. — Від захвату їй аж дух перехоплювало. — Олега випустили, Харрі! Він вільний!

Осяяний ранковим світлом, Харрі стояв посеред готельного номера. Окрім телефону, яким він прикривав своє ліве вухо, він був голий. У кімнаті по той бік двору сиділа жінка і дивилася на нього заспаними очима, схиливши голову набік і повільно жуючи шматок хліба.

— Гансу Крістіану не повідомили про це, аж поки він не з’явився на роботі п’ятнадцять хвилин тому, — пояснила Ракель. — Олега випустили під вечір учора. Бо у вбивстві Густо Ганссена зізнався хтось інший. Хіба ж це не фантастика, Харрі?

«І дійсно, — подумав Харрі. — Справді фантастично. І просто не-ймо-вір-но».

— А хто зізнався у його вбивстві?

— Хтось на ім’я Кріс Редді на прізвисько Адідас. Наркоман. Він застрелив Густо, бо був винен йому багато грошей за амфетаміни.

— А де Олег зараз?

— Ми не знаємо. Бо нам щойно сказали.

— Добряче подумай, Ракель! Де він може бути?! — Голос Харрі прозвучав навіть суворіше, аніж він хотів.

— Що… А в чім, власне, справа?

— У зізнанні. У зізнанні справа, Ракель.

— А що не так із зізнанням?

— Не розумієш? Оте зізнання Адідаса — це фальсифікація!

— Ні, ні, ні! Ганс Крістіан каже, що воно дуже детальне й надзвичайно достовірне. Саме тому Олега й випустили.

— Той Адідас каже, що вбив Густо через те, що заборгував йому гроші. Значить, він цинічний, холодний як крига убивець. Хіба в нього можуть виникнути докори сумління, які змусять його зізнатися?!

— Але коли він дізнався, що за це вбивство можуть засудити безневинного хлопця…

— Про що ти кажеш! У кінченого наркомана на думці одне: піймати кайф. У його голові вже не лишається місця для совісті, повір мені. Цей Адідас так несамовито прагне вколотися чи нанюхатися, що запросто зізнається у вбивстві, а потім забере своє зізнання назад — коли головного підозрюваного випустять. Ти що, не бачиш тут хитрого розрахунку? Якщо кіт не може дістатися до пташки, яка сидить у клітці, то…

— Припини! — закричала Ракель і розридалася.

Та Харрі не припинив.

— …то треба пташку випустити з клітки.

Він почув, як вона плаче. Здогадався, що сказав те, про що вона підсвідомо здогадувалася сама.

— Скажи що-небудь, щоби мене заспокоїти, Харрі.

Він не відповів.

— Я більше не можу перебувати в стані страху, я не хочу, щоби мене знову лякали, — прошепотіла вона.

Харрі увібрав повні легені повітря.

— Нам вдавалося впоратися з проблемами й раніше, впораємося й цього разу.

Харрі вимкнув телефон. І тут його знову вразила та сама думка: він став довершеним брехуном.

Жінка у вікні напроти ліниво помахала йому трьома пальцями.

Харрі потер рукою обличчя.

Тепер найголовніше — хто перший знайде Олега: вони чи він.

Думай.

Олега випустили учора під вечір, десь в Естланді. Випустили з тюрми наркомана із залежністю до віоліну. Якщо він не має заначки, то спробує дістатися найкоротшим шляхом до Плати в Осло. До квартири на вулиці Гаусманнс-гате він потрапити не зможе, бо місце злочину й досі опечатане й замкнене. Де ж він тоді спатиме — без грошей та без друзів? На Уртегата? Ні. Олег знав, що там його помітять і підуть чутки.

Залишалося одне місце, де міг бути Олег.

Харрі зиркнув на годинника. Було вкрай важливо дістатися туди, коли ще й пташки не заспівають.

На стадіоні було безлюдно, як і тоді, коли він востаннє був на «Валле Говін». Перше, що побачив Харрі, коли звернув до роздягалень, це що одна з шибок на рівні вулиці була розбита. Він зазирнув усередину. Долівка була всіяна друзками розбитого скла. Тож він швидко підійшов до дверей, відімкнув їх ключем, який він тримав при собі, й увійшов.

І потрапив під товарний поїзд.

Харрі лежав, хапаючи ротом повітря й борсаючись, а до підлоги його придавило щось важке. Щось смердюче, мокре й несамовите. Харрі крутнувся, намагаючись вирватися з хватки. Придушуючи в собі інстинктивне бажання завдати удару у відповідь, він натомість вхопив передпліччя нападника, потім руку — і загнув їх назад. Важко піднявся на коліна, притискаючи обличчя нападника до підлоги.

— Ой, боляче! Відпусти, суко!

— Це я. Олеже, це — Харрі.

Він відпустив Олега, підняв його і кинув на лаву роздягальні.

Хлопець мав жахливий вигляд. Блідий, худючий, з виряченими очима. Від нього смерділо якоюсь незрозумілою сумішшю медикаментів та екскрементів. Але він не був під кайфом.

— Мені здалося… — почав був Олег.