Ю Несбьо - Привид

Харрі кивнув.

— Перше, що я побачив, піднімаючись сходами, це двері до офісу напроти. Вони були зламані. Уже вкотре. Побачив — і забув. Увійшов до вітальні, а там — Густо. І якийсь чоловік у балаклаві [2] Балаклава — чепчик на голову з отворами для рота й очей, використовуваний з негарною метою. . Він націлював свій пістолет на Густо. Не знаю, може, то на мене так наркота подіяла, але я чомусь відразу ж збагнув, що то не грабунок. Що Густо збираються вбити. Тому я зреагував миттю — кинувся на руку, в якій той тип тримав пістолет. Але було надто пізно: убивець уже встиг зробити один постріл. Я впав додолу, а коли підняв погляд, то збагнув, що лежу поряд з Густо, а до моєї голови приставлено пістолет. Чоловік і слова не сказав, але я не сумнівався, що й мені зараз буде гаплик. — Олег замовк і глибоко вдихнув. — Та, схоже, чоловік у балаклаві завагався. А потім провів пальцем по горлу, показуючи, що зі мною трапиться, якщо я буду розпатякувати.

Харрі кивнув.

— Він знову повторив той жест, і я кивнув, що, мовляв, зрозумів. А потім убивця пішов геть. Густо кровоточив, мов заколота свиня, і я бачив, що йому терміново необхідна допомога. Але я не насмілився й рипнутися, бо не сумнівався, що чоловік з пістолетом і досі стоїть за дверима. Я не чув його кроків на сходах і боявся, що коли він мене знову побачить, то передумає й застрелить.

Олег нервово засовав ногами.

— Я помацав пульс Густо, спробував з ним поговорити, сказав, що зараз приведу допомогу. Та він не відповідав. А потім я вже не зміг намацати його пульсу. І не зміг там більше залишатися. Я втік. — Олег випрямився, наче в нього спина заболіла, склав руки й обхопив ними потилицю. Коли він продовжив, його голос був хрипкий і невиразний. — Я був під кайфом, тому не міг ясно міркувати. Мені спало на думку піти скупатися. Може, мені пощастить, й я потону. А потім почулися сирени. І приїхали вони… Все, про що я думав, — це про палець, яким убивця провів по горлу. І що я маю мовчати як риба. Бо знав, що то за люди, і чув, як вони розповідали про те, що вони роблять.

— І що ж вони роблять? — спитав Харрі.

— Вони б’ють у твоє найбільш вразливе місце. Спершу я злякався за маму.

— Але їм було простіше захопити Ірен, — сказав Харрі. — Ніхто ж бо не зреагує, коли якась дівчина ненадовго зникне з очей.

Олег поглянув на Харрі. Ковтнув слину.

— Ти мені віриш?

Харрі знизав плечима.

— Стосовно тебе мене обдурити досить легко, Олеже. Мабуть, саме так воно здебільшого й буває, коли ти… коли маєш…ну, ти знаєш, про що я.

В очах Олега показалися сльози.

— Але… але ж це так неправдоподібно… Бо всі докази…

— Все співпадає, — сказав Харрі. — Рештки пороху потрапили тобі на руку, коли ти кинувся на пістолет. Кров Густо на твоїй руці, бо ти міряв його пульс. Тоді ж ти залишив на ньому і свої відбитки пальців. А причина того, що після пострілу ніхто не бачив, щоб хтось виходив з будинку, полягає в тому, що вбивця увійшов до сусіднього офісу, вибрався через вікно і спустився пожежними сходами до річки. Через це ти й не чув його кроків на сходах.

Олег задумливо уставився в точку на грудях Харрі.

— Але чому убили Густо? І хто його убив?

— Не знаю. Але, на мою думку, його убив хтось із тих, кого ти знаєш.

— З тих, кого я знаю?

— Так. Саме тому убивця спілкувався з тобою жестами замість говорити. А балаклаву він начепив на голову, бо боявся, що хтось із представників наркотичного світу упізнає його. То міг бути хтось із тих, кого мешканцям цієї квартири доводилося бачити раніше.

— Але чому він мене пощадив?

— Не маю ані найменшого поняття.

— Не розумію. Згодом вони намагалися вбити мене у тюрмі. Навіть попри те, що я й слова не вимовив.

— Мабуть, убивці не дали детальних інструкцій — що робити з можливими свідками. І тому він завагався. З одного боку, ти міг розпізнати його за постаттю, рухами та ходою, якщо тобі багато разів доводилося бачити його раніше. Але з другого боку, ти був такий «уколотий», що не зміг би багато побачити й запам’ятати.

— Виходить, інколи наркота рятує життя? — обережно посміхнувся Олег.

— Так. Та, вочевидь, бос не погодився з рішенням залишити тебе живим, коли убивця доповів йому про виконане завдання. Але на той час було вже запізно. Тому, аби змусити тебе мовчати, вони схопили Ірен.

— Вони знали, що допоки вони тримають Ірен, я все одно мовчатиму, тож навіщо убивати мене?

— Бо з’явився я, — відповів Харрі.

— Ти?

— Так. Вони дізналися про моє повернення до Осло тієї ж секунди, коли я приземлився. Вони знали, що я — той чоловік, який змусить тебе говорити. Тому тримати Ірен заручницею виявилося вже недостатньо. І Дубай дав наказ, щоби тобі назавжди заткнули рота у в’язниці.