Ю Несбьо - Привид

— Тобі здалося, що я — це вони.

Олег закрив обличчя руками.

— Ходімо надвір, — сказав Харрі.

Вони сіли на трибуні стадіону. А на потрісканий бетонний настил падало бліде вранішнє світло. Харрі пригадалося, як він колись не раз тут сидів, спостерігаючи, як тренується на ковзанах Олег, слухаючи, як леза ковзанів ріжуть лід, і дивлячись на віддзеркалення прожекторів у спочатку синьо-зеленій, а під кінець тренування — сніжно-білій поверхні льоду.

Вони сиділи поруч так близько, наче на трибунах була тиснява.

Харрі якийсь час мовчав, прислухаючись до дихання Олега, а потім заговорив:

— Хто вони, Олеже? Ти мусиш вірити мені. Якщо тебе знайшов я, то вони також можуть тебе знайти.

— А як ти мене знайшов?

— За допомогою процесу, відомого як дедукція.

— Я знаю, що це таке. Відкинь усе неможливе і зважай на те, що в тебе лишилося.

— Коли ти сюди потрапив?

Олег знизав плечима.

— Та учора ввечері. Десь близько дев’ятої.

— Чому ти не зателефонував своїй матері після того, як тебе випустили? Ти ж знаєш, що тобі небезпечно бути тут зараз.

— Вона б лише кудись відвезла мене й сховала. Разом з отим Нільсом Крістіаном.

— Його звуть Ганс Крістіан. Він з матір’ю шукатиме тебе, ти ж знаєш.

Олег поглянув на свої руки.

— Я гадав, що ти приїдеш до Осло, щоби «відремонтуватися», — сказав Харрі. — Але ти не під кайфом.

— Я не колюся вже понад тиждень.

— Чому?

Олег не відповів.

— Це через неї? Через Ірен?

Олег поглянув на бетонне покриття, наче побачивши в ньому себе. Наче почувши вищання ковзанів, коли він, по черзі відштовхуючись ногами, мчав по льоду. І повільно кивнув.

— Я — єдиний, хто намагається її знайти. У неї немає нікого, крім мене.

Харрі нічого не сказав.

— Та коробка з коштовностями, яку я вкрав у мами…

— Що?

— Я продав, щоби наркоти купити. Окрім того персня, який подарував їй ти.

— А чому ж ти і його не продав?

Олег посміхнувся.

— По-перше, за нього багато не дали б.

— Що? — Харрі випростався, і на його обличчі з’явився нажаханий вираз. — Невже мене надурили?

Олег розсміявся.

— Золотий перстень з почорнілою тріщиною? Це називається оцтовокисла мідь. До якої додають трохи свинцю для ваги.

— А чому ж ти в такому разі просто не викинув його?

— Мама його більше не носила. Тому мені захотілося подарувати його Ірен.

— Мідь, свинець і позолота.

Олег знизав плечима.

— Воно гарно сиділо. І давало позитивне відчуття. Пам’ятаю, як раділа мама, коли ти вдягнув той перстень їй на палець.

— А що ще ти пам’ятаєш?

— Неділя. Вестканторгет. Ми йдемо, шерехтячи товстим шаром осіннього листя, а на нас падають косі сонячні промені. Ви з мамою посміхаєтеся і з чогось смієтеся. Мені хотілося триматися за твою руку, але ж я вже був дорослий хлопець, правда ж? Ти купив той перстень на стенді з миючими засобами для домашнього господарства.

— Невже ти все це пам’ятаєш?

— Так. І тому мені подумалося, що коли Ірен зрадіє хоча б наполовину так, як мама, то…

— Ну і як — вона зраділа?

Олег поглянув на Харрі. Закліпав очима.

— Не пам’ятаю. Напевне, коли я подарував його Ірен, ми були з нею під кайфом.

Харрі ковтнув клубок, що підкотився до горла.

— Вона у нього, — сказав Олег.

— У кого?

— У Дубая. Ірен у нього. Він тримає її заручницею, щоби я не розколовся.

Харрі витріщився на Олега, а той похнюпив голову.

— Саме тому я нічого й не сказав.

— Так ти про це знав? І вони погрожували, що коли ти почнеш говорити, то вони її знищать?

— Їм не треба було цього робити. Я ж не бовдур. Але їм треба було заткнути рота і їй. Вони схопили її, Харрі.

Харрі нервово завовтузився. Йому пригадалося, як вони часто сиділи отак само на стадіоні перед важливими змаганнями. Схиливши голови, немов зосередившись разом на одній думці. Олегу потрібні були поради. А Харрі їх не мав. Утім, Олегу просто подобалося так сидіти.

Харрі прокашлявся. Зараз — не Олегові перегони. Зараз змагається він, Харрі.

— Якщо ми хочемо отримати хоч якийсь шанс на порятунок Ірен, ти маєш допомогти мені знайти Дубая.

Олег поглянув на Харрі. Підсунув руки під стегна і погойдав ногами. Як любив робити раніше. А потім кивнув головою.

— Починай з убивства, — сказав Харрі. — І не поспішай, намагайся пригадати все.

Олег на кілька секунд заплющив очі. А потім знову розплющив.

— Я був під кайфом, бо вколов собі віолін біля річки неподалік нашої квартири на вулиці Гаусманнс-гате. Там було безпечніше. Якби я замислив відремонтуватися в квартирі, коли інші були вже під ломкою, вони накинулися б на мене і відібрали дозу. Розумієш?