Ю Несбьо - Леопард

Удрі послухався.

Кінзонзі дивився у віддалений куток кімнати. На цвяхові над ліжком стирчала купюра, просякнута кров’ю. Стіна теж була в крові. На ліжку у калюжі блювотиння лежала скривавлена металева кулька з довгими шпичаками, що стирчали навсібіч, немов сонячні промені. Але ніякого білого поліцейського там не було.

Двері. Кінзонзі миттю озирнувся, тримаючи зброю напоготові. Нікого. Він став навколішки й глянув під ліжко. Нікого. Удрі розчинив дверцята єдиної у кімнатчині шафи. Порожньо.

— Він утік, — мовив Удрі.

Кінзонзі стояв біля ліжка, мацаючи матрац.

— Що таке? — спитав Удрі, наблизившись.

— Кров. — Він узяв в Удрі ліхтар. Підсвітив долівку. Простежив, куди йдуть сліди. До середини кімнати. Ляда з металевим кільцем. Він підійшов, рвучко сіпнув за ляду, посвітив униз, у темряву. — Давай зброю, Удрі.

Його товариш зник, за мить повернувся зі своїм АК-47.

— Прикрий мене, — скомандував Кінзонзі, спускаючись східцями.

Він схопив у руки пістолет та ліхтарик й поволі став роздивлятися. Жмут світла впав на шафу та вздовж стіни. Потім висвітив стелаж з чудернацькими білими масками на полицях. В однієї замість брів стирчали цвяхи, а інша мала червоний скривлений рот, що з одного боку йшов аж до вуха; у третьої — порожні очні западини і татуювання у вигляді спису на обох щоках. Промінь ковзнув протилежною стіною. І раптом завмер. Кінзонзі закляк. Зброя. Гвинтівки. Набої. Мозок — дивовижний комп’ютер. За якісь частки секунди він обробляє тонни інформації, поєднуючи її і видаючи правильну відповідь. Отож коли Кінзонзі знову посвітив на маски на полицях, він уже мав правильну відповідь. Світло впало на білого чоловіка зі скривленим, асиметричним ротом. Виднілися корінні зуби. Що виблискували червоним. Як і плями крові на стіні під цвяхом. Нагорі.

Кінзонзі ніколи не сподівався на тривале життя чи на смерть не в бою.

Мозок скомандував пальцеві натиснути на гачок. Мозок — приголомшливий комп’ютер.

За частку секунди палець натиснув на гачок. У ту ж секунду мозок завершив думку. Він уже знав, чим усе закінчиться.

Харрі знав, що це — єдине рішення. І на очікування часу нема. Тому він глянув на цвях, цього разу трішки вище. Він майже нічого не відчув, коли цвяхом пробило щоку й він ударився об металеву кульку в роті. Потім він, зсунувшись із ліжка, притиснувся обличчям до стіни й навалився на неї усім тілом, намагаючись напружити м’язи щоки. Спочатку нічого не сталося. Потім він відчув, як підступила нудота. І паніка. Якщо він зараз почне блювати, маючи у роті леопольдове яблуко, він захлинеться. Але вже неможливо було стриматися, шлунок зібгався, вивертаючи все через стравохід. У розпачі Харрі підвівся й задер голову. І всім тілом повалився на цвях. Відчув, як його щока піддалась цвяхові, розпоролась. Кров ринула в рот, у трахею, посилюючи рефлекс до блювання, він відчув, як цвях уперся в передні зуби. Харрі засунув до рота пальці, але кулька була закривавлена, пальці ковзали по металу. Засунувши пальці за кульку, підштовхнув, а другою рукою спробував відтягнути щелепу вниз. Почув, як заскреготіла кулька, черкнувшись об зуби. І тут його вивернуло.

Можливо, це блювотиння і випхнуло з рота металеве яблуко. Харрі лежав знесилений, повернувши голову до стіни, й дивився на блискуче знаряддя убивства, що плавало у його блювотинні на матраці.

Потім він підвівся, хитаючись. Але тепер він — вільний.

Харрі пошкутильгав до вхідних дверей, та раптом згадав, навіщо сюди приїхав. Ляду люка він підняв лише з третього разу. Сходячи униз східцями, він послизнувся на власній крові й упав у непроглядну пітьму. Лежачи на бетонній долівці й хапаючи ротом повітря, він почув, як під’їхало авто. Пригальмувало. Харрі почув голоси, заляскали дверцята. Він звівся на ноги, навпомацки дістався східців, здолав їх двома широкими кроками, намацав ляду й причинив її. І враз почув, як хряснули двері й голосно клацнуло яблуко.

Харрі обережно спустився знову, відчув ступнями холодну бетонну долівку. Потім, заплющившись, силкувався пригадати. Подумки відтворити картину: який вигляд мав льох, коли він навідувався сюди востаннє. Полиця ліворуч: «калашников», «Глок», «Сміт-Вессон», валізка із гвинтівкою «Мерклін». Набої. Саме у такій послідовності. Випроставши руки вперед, він закрокував туди, де мала бути полиця. Пальці намацали зброю. Гладенька сталь «Глока», а за ним знайомі обриси «Сміт-Вессона» 38-го калібру, як і його службова зброя. Схопивши його, Харрі пошкандибав далі, до коробків з набоями. Пучками пальців намацав дерев’яний ящик. Згори чулися роздратовані голоси та кроки. Треба лише відкрити кришку. Трясця, йому б зараз дрібку талану. Встромивши руку в ящик, він взяв одну з коробок. Зрозумів, що це не набої. Дідько, надто великі. Поки він відкривав кришку на наступному ящикові, ляда розчинилася. Він притулив коробку до грудей, тепер треба лиш сподіватися, що ці набої потрібного калібру. У льох упав промінь світла, освітивши долівку коло сходів. Досить, щоб прочитати напис на етикетці — 7,62 мм. От чорт! Харрі дивився на полицю. Зовсім поряд, отам, калібр 38. Світло пересунулося з долівки на стелю. Харрі розгледів обриси «калашникова» та чоловіка, що спускався східцями.