Ю Несбьо - Леопард

До горла підступав плач, важкий, як бетонна маса.

— Не можна, — прошепотіла вона сама до себе. — Не зараз.

Вона заплющила очі. Зосередилась на диханні. Прогнала всі думки з голови. Вона упорається. Думки снували навсібіч. Delete, delete. Геть, геть… Отак. Лишилася одненька дріб’язкова думка, а потім можна відчиняти двері.

Харрі прийшов до тями, бо у нього смикався кутик рота. Розплющився. Вже стемніло. Вочевидь, він знепритомнів. Він зауважив, як натягнута мотузка, що прив’язана до кульки, яка досі була у нього в роті. Серце шалено закалатало, затіпалося, майже вискакувало з грудей. Він щільно притулився ротом до скоби, чудово розуміючи, що це навряд чи зарадить, якщо хтось відчинить двері.

На стіні над головою з’явилася смужка світла. Кров закипіла у жилах. Він засунув пальці до рота й, поклавши їх на нижнюю щелепу, натиснув на неї. На мить від скаженого болю потемніло в очах, але він відчув, що щелепи розійшлися. Спрацювало! Тож, продовжуючи однією рукою натискати на щелепи, іншою він спробував витягнути кульку.

За дверима почулися якісь звуки. Чорт, до дідька! Добути кульку з рота ніяк не виходило. Харрі натискав на щелепу, опускаючи її чимраз нижче та нижче. Оглушливий хрускіт зламаної кістки, м’язів, що рвуться, лунав ніби просто з вух. Може, він спроможеться відтягнути щелепу так, щоб кулька вийшла збоку, але заважала щока. Він помітив, що ручка на дверях сіпнулася. Часу бракує. Зовсім обмаль. Час вичерпано.

Остання дріб’язкова думка. Повідомлення. «Молодець». Харрі ніколи так її не хвалив. Кая розплющила очі. Що він казав їй, сидячи разом з нею на терасі, коли вони згадували назву книги Фанте? Ага, що він ніколи не посилає повідомлень. Бо не хоче втрачати душу, воліє не залишати слідів, коли зникне. Він не прислав їй жодного повідомлення. Він міг зателефонувати. Щось не те… І це промовляв не розум, який завжди вигадував виправдання, аби лишень не відчиняти двері, а чуття. Це пастка.

Кая обережно відпустила ручку дверей. Відчула теплий подув у потилицю. Немов хтось ззаду дихав. Вона відкинула «немов» і озирнулася.

Їх було двоє. Обличчя зливалися з темрявою.

— Looking for someone, lady? [130] Когось шукаєте, леді? (Англ.)

Її вразило відчуття дежав’ю швидше, ніж вона відповіла:

— Wrong door, that’s all [131] Просто помилилась дверима (англ.). .

Тієї ж миті вона почула гуркіт двигуна, що заводився, озирнулася й побачила задні вогні свого таксі, яке, хитаючись, віддалялося дорогою.

— Don’t worry, lady, — мовив голос. — We paid him [132] Не хвилюйтесь, леді. Ми заплатили йому (англ.). .

Вона озирнулася. На неї був націлений пістолет.

— Let’s go [133] Їдьмо (англ.). .

Кая швидко прикинула варіанти. Не було жодного.

Вона пішла до «ренджроверів», випереджаючи чоловіків. Задні дверцята розчинилися настіж. Вона сіла в авто. Гостро пахло лосьйоном після гоління та новою шкіряною оббивкою. Двері за нею зачинилися.

Він посміхнувся. Зуби були білі й великі, голос м’який і веселий:

— Привіт, Кає!

Тоні Лейке був зодягнений у жовто-сірий камуфляжний костюм. У руках тримав червоний мобільний. Телефон Харрі.

— Тобі ж веліли увійти. Що ж тебе зупинило?

Вона знизала плечима.

— Дивовижно, — зауважив він, схиливши голову набік.

— Що дивовижно?

— Ти ніби зовсім не налякана.

— А чому я маю лякатися?

— Бо скоро помреш. Чи ти не допетрала?

Кая відчула, як перехопило подих. Ніби половина мозку кричала, що це пусті погрози, адже вона з поліції, й він, звичайно, не наважиться, а інша кричала, що перед нею ж Тоні Лейке, який чудово уявляв ситуацію. Що вони з Харрі — двоє ідіотів-камікадзе бозна-де від домівки, без повноважень, без підтримки. Без єдиної надії.

Тоні натиснув на кнопку, й бічне скло поповзло униз.

— Go finish him and bring him up there [134] Ідіть, прикінчіть його й відвезіть туди (англ.). , — наказав він тим двом і знову підняв скло.

— Гадаю, кумедно б вийшло, якби ти відчинила двері, — усміхнувся Лейке. — Певно, Харрі заслужив на романтичну смерть. Але за цих обставин треба зосередитись на ліричному прощанні. — Він нахилився, поглянув на небо. — Яке гарне червоне сяйво, правда? — І тепер вона бачила. Чула. І той її голос, який сказав правду, підтвердив це. Що вона дійсно помре.

Кінзонзі показав на кам’яний будинок ван Боорста й наказав Удрі підігнати «ренджровер» близько до дверей. Він побачив світло за шторами й згадав, що містер Тоні не захотів вимикати його, коли вони йшли геть. Щоб той білий знав, що на нього чекає. Кінзонзі вийшов і тепер чекав, поки Удрі вийме ключ запалювання і приєднається до нього. Наказ цілком зрозумілий: убити й привезти. У нього не виринало жодних почуттів. Ані страху, ні радості, ні найменшого занепокоєння. Робота є робота.