Ю Несбьо - Леопард

Червоні плями затанцювали у Лене під заплющеними повіками.

— Я навіть не усвідомлював, як сильно його ненавиджу. Але якось, через кілька років після втечі до діда, я стояв з дівчиною на узліссі, неподалік танцювального клубу. Раптом на мене напав хлопець. Я бачив, як у його очах палахкотіла ненависть. І зненацька я побачив перед собою батька, який іде на нас із мамою з лопатою на плечі. Я відтяв тому хлопу язика. Мене схопили й засудили. Так я зрозумів, що робить з тобою в’язниця. І чому батько й слова не сказав про те, як мотав свій строк. Хоч мені й дали небагато. Утім, я все одно мало не з’їхав з глузду. Саме там я збагнув, що мушу зробити. Я мусив запроторити його за ґрати за убивство мами. Не вбивати, а замурувати у в’язниці, поховавши живцем. Але для цього я мав знайти докази — материні останки. Щоб їх віднайти, я збудував у горах хатинку, якнайдалі від людей. Аби ненароком не наскочити на когось, хто зміг би впізнати хлопчика, що загинув п’ятнадцятирічним. Щороку я кілометр за кілометром обшукував плоскогір’я. Щойно сходив сніг, я брався до діла, шукав здебільшого ночами, коли у горах безлюдно, обнишпорив обвали та місця, де трапилися зсуви. Часом ночував у туристичних хатинках, адже туди навідувались лише випадкові туристи. Але хтось з місцевих мене примітив, і почали ширитися чутки про привид сина Утму.

Тоні душив сміх. Лене розплющила очі, але Тоні не зауважив, бо саме пильно роздивлявся мундштук, котрий добув з кишені халата. Вона знову квапливо заплющилась.

— Після вбивства Боргні прийшов лист, який було підписано іменем Шарлотти. У ньому зазначалося, що попереднього листа теж писала вона. Я збагнув, що зі мною граються. Хтозна, може, цей лист був блефом, адже послати його міг будь-хто з тих, хто ночував тієї ночі у хатинці. Я поїхав у гори, щоб перевірити у книзі відвідувачів, але сторінку вирвали. Тоді я вбив Шарлотту. І чекав на черговий лист. Він надійшов. І я вбив Маріт. А потім — Еліаса. Затим прочитав у газеті, що всіх, хто ночував тієї ночі у Ховасхютті, просять повідомити про себе у поліцію. Певна річ, там не знали, що я був тієї ночі у хатинці, але я сподівався випитати у поліцейських, хто там був окрім мене. І хто йде моїми слідами. І кого я мушу вбити. Тож я звернувся до того, хто, як я гадав, знає найбільше. До цього нишпорки — Харрі Холе. Спробував розпитати його про решту відвідувачів. Марно. Натомість об’явився Мікаель Бельман з Крипосу й заарештував мене. Він розповів, що хтось телефонував Еліасу Скугу з мого домашнього телефону. І раптом мене осяйнуло. Йдеться не про гроші, а про те, що хтось намагається мене підставити. І запроторити за ґрати. Але хто здатен холоднокровно спостерігати за тим, як убивають людей, і все одно продовжувати цей… хрестовий похід проти мене? Хто аж так здатен мене ненавидіти? І раптом прийшов останній лист. Цього разу він не підписався, повідомивши лише, що був тієї ночі у хатинці, невидимий, мов привид. І що ми аж надто добре знайомі. От тоді я й збагнув. Він таки знайшов мене. Батько.

Тоні передихнув.

— Він замірився вчинити зі мною так, як я сподівався вчинити з ним. Поховати живцем, ув’язнити пожиттєво. Але як же він дізнався? Мабуть, часом стежив за Ховасхюттою й почув чутки про те, що там скоїлось. Можливо, він знав, що я вижив, тож певний час стежив за мною здалеку. Адже після наших з тобою заручин у світських новинах почали друкувати мої фото, а такі видання навіть мій батько часом почитував. Але у такому разі він би потребував спільника, адже не міг же він особисто вдертися у моє помешкання чи зняти на фото Аделе з ножем у горлянці. Я з’ясував, що ця мерзенна гадюка більше не мешкає на фермі. Але він гадки не мав, як добре я вивчив ті місця, шукаючи тіло матері. Краще, аніж він. Я знайшов його у «Пащі», у туристичній хатинці. І зрадів, мов дитина. Але на мене чекало розчарування.

Шелестіння шовкової тканини.

— Мордуючи його, я не отримав насолоди, на яку сподівався. Ця сліпа колода мене навіть не упізнала. Хоч найстрашніше не в тім. Я ж бо прагнув, щоб він побачив, що я перетворився на того, ким він стати так і не зміг. Побачив мій успіх. Хотів принизити його. А він бачив у мені лише своє відображення. Убивцю. — Він зітхнув. — І поволі я збагнув, що не мав він ніякого спільника. А самотужки він би не впорався, бо надто вже був жалюгідний, боязливий, переляканий. Спричинивши лавину, я ледве не запанікував. Бо тепер знав напевне — це виробляв хтось інший. Незримий мисливець, що причаївся у темряві, дихаючи у такт зі мною. Мені треба було сховатися. Втекти із країни. Туди, де мене ніхто не знайде. І ось тепер я тут, люба моя. На краю джунглів завбільшки із Західну Європу.