Ю Несбьо - Леопард

Зараз білий чоловік, підійшовши до стелажа, витягнув чорну валізку, відкрив її, перевіряючи те, що всередині.

Кінзонзі розумів, що помре, помре наглою смертю замолоду й у муках. Але, може, не зараз, не цієї ночі. Живіт так болів, ніби на нього хлюпнули кислотою. Але, може, минеться.

Білий чоловік підвівся й схопив «калашникова» Удрі. Підійшов до Кінзонзі, постояв над ним, тримаючи ліхтарик за спиною. Кремезна постать із замотаною білим головою — зазвичай так вони підв’язують щелепи мерцям, перед тим як поховати. Якщо Кінзонзі й пристрелять, то це трапиться просто зараз. Чоловік жбурнув Кінзонзі зайві смужки з сорочки.

— Перев’яжи собі рану! — мовив він англійською.

Кінзонзі почув, як чоловік стогне, видираючись нагору східцями.

Якщо поквапитись, він встигне зупинити сильну кровотечу перш, ніж знепритомніє через втрату крові. Треба вилізти, переповзти через дорогу, знайти людей. Якщо йому поталанить, можливо, вони не належатимуть до зграї місцевих грифів. Можливо, він знайде Альму. Можливо, заволодіє нею. Адже зараз вона не при чоловікові. А Кінзонзі більше не має роботодавця. Він бачив, що лежало у валізці, яку забрав з собою великий білий чоловік.

Харрі зупинив «ренджровер» перед низькими церковними мурами, бампер до бампера з побитим «хюндаєм», який досі там стояв.

У машині він зауважив вогник цигарки.

Харрі вимкнув фари, опустив скло і висунув голову з віконця:

— Соле!

Харрі побачив, як вогник наближається. Таксист виліз із автівки.

— Харрі, що трапилось? У тебе обличчя…

— Сталось не так, як задумалось… Я й не сподівався, що ти досі тут.

— Чом би й ні? Ти ж заплатив мені за цілий день. — Сол торкнувся рукою «Ровера». Гарне авто. Украв?

— Позичив.

— Машину позичив. А одежину теж?

— Так.

— Вона вся закривавлена. Кров попереднього хазяїна?

— Нехай твоя машина спочине, Соле.

— А воно мені треба, Харрі?

— Мабуть, не треба. А коли я скажу, що я хороший хлопець?

— Даруй, але у Гомі ми вже забули, що воно таке, Харрі.

— Гм. А сотня доларів справі не зарадить?

— Дві… — відповів Сол.

Харрі кивнув.

— …і ще п’ятдесят, — додав Сол.

Харрі виліз, а Сол сів за кермо.

— Ти упевнений, що вони саме там? — спитав Сол, виїжджаючи на дорогу.

— Так, — відповів Харрі з заднього сидіння. — Хтось якось розповідав мені, що це єдине місце у Гомі, з якого можна втрапити просто на небеса.

— Мені це місце не до вподоби, — зазначив Сол.

— Невже? — перепитав Харрі й відкрив валізку, що лежала поруч. «Мерклін». Інструкція, як збирати зброю, була приклеєна з внутрішнього боку кришки. Харрі взявся до справи.

— Злі демони. Ба-Тойє.

— Кажеш, ти в Оксфорді вчився? — Складові гвинтівки клацали легко, змащено, охоче займаючи призначені місця.

— Гадаю, ти нічого не знаєш про демона вогню?

— Гадки не маю. Натомість про оце знаю, — Харрі добув один з набоїв, що лежали в окремій коробці у валізці. — І ладен поставити на них проти Ба-Тойє.

У слабкому жовтому світлі зі стелі золотаві гільзи заблищали. Свинцева куля всередині мала шістнадцять міліметрів. Найгрізніший калібр у світі. Коли він писав рапорт про справу щодо замаху на короля, один з фахівців-балістиків запевняв, що за своїм калібром «Мерклін» — поза межами здорового глузду. Завеликий навіть для відстрілювання слонів, ним радше дерева валити.

Харрі клацнув оптичним прицілом.

— Ану ушквар, Соле!

Він поставив дуло на спинку переднього пасажирського сидіння й поклав пальця на гачок, намагаючись не наближати ока до оптичного прицілу, бо автівка їхала вибоїстою дорогою. Приціл треба б відрегулювати, відкалібрувати, підлаштувати. Але такої нагоди не буде.

Вони прибули на місце. Кая визирнула у вікно. Розсипище вогнів під ними — це Гома. Вдалині виднілося світло від бурової вишки на озері Ківу. У зелено-чорній воді відбивався місяць. Останній відтинок шляху — стежина, що звивалася навколо вершини, фари освітлювали чорний голий місячний ландшафт. Коли вони виїхали на найвище плато, цілком пласку кам’яну тарілку завбільшки кількасот метрів у діаметрі, водій поїхав в інший бік плато, крізь хмари білого пливкого диму, що біля самісінького кратера Ньїрагонго забарвлювався червоним.

Водій заглушив двигун.

— Чи можна тебе щось спитати? — мовив Тоні. — Є дещо, що вже кілька тижнів мене цікавить. Як воно — відчувати, що ти скоро помреш? Я не про той страх, коли тобі загрожує небезпека, я й сам таке переживав кілька разів. Але про те, коли напевне усвідомлюєш, що просто тут і зараз твоє життя завершиться. Чи ти здатна… передати це відчуття? — Він трішки нахилився уперед, щоб бачити її очі. — Не квапся, знайди потрібні слова.