Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Олексій зірвав зі стіни дзеркало, підніс до вуст напарниці і завмер у тривожному очікуванні.

Відняв, роздивився ледь помітну хмаринку на бездоганно чистій амальгамі.

Олексій підніс до вуст дівчини пляшчинку — влив краплі.

Муся, захлинаючись, конвульсивно проковтнула рідину.

Олексій вирішив почекати кілька хвилин.

За ці хвилини щоки Мусі порожевіли.

Крапка низько нахилився над обличчям Мусі, дослухаючись до того, як її уривчасте дихання поволі вирівнюється.

Вирівнялося.

Більше не було до чого дослухатися!

Муся розплющила очі, каламутним поглядом окинула Крапку і слабким голосом промовила:

— Довго ж ви змусили себе чекати…

О шостій ранку, поза розкладом, пароплав іще стояв на якорі посеред моря.

Довкола його бортів мирно погойдувалася, ося яна рожевим сонцем, дивна трійця: рибальський баркас, шлюпка і поліцейський катер.

Гості спали.

Проте в салоні зібралися нові гості — непрохані, на чолі з генералом Матвієм Івановичем Гурчиком і всім складом його поліцейського війська, що так вдало провело сьогоднішню нічну операцію.

Капітан, здивований і вражений до сліз своєю несподіваною місією із затримки і знешкодження шпигунів державного значення, наказав принести шампанське за рахунок пароплавства.

Поліцейські радо розбирали бокали.

Муся, загорнута в плед, стояла за спиною батька, намагаючись не потрапляти йому в очі. Поруч скромно переступав з ноги на ногу Олексій — голова його була забинтована, немов у справжнього героя.

Біля генерала маячив Іполит Вікентійович — свіжий після доброго нічного сну, підтягнутий і ретельно зачесаний.

— Дозвольте доповісти, ваше високосте! — радо звернувся він до генерала. — Злочинець Петро Шнур знешкоджений!

— Так, так… — втомленим голосом промимрив генерал. — Я оглядав труп. Хвацько ви йому голову скрутили. Одним рухом! Де навчилися?

Іполит Вікентійович кашлянув у кулачок.

Добре, що іронічне зауваження генерала не передбачало пояснень.

Відійшов, позираючи вбік Мусі. Нехай вона підпадає під гарячу батьківську руку, а з нього досить.

Муся дійсно сміливо підійшла до батька: якщо не зараз, то потім складніше буде порозумітися.

— Таточку, я…

Але говорити з неслухняної донькою на людях генерал не схотів — знав, що все одно переконає.

Відказав суворо:

— З тобою, голубонько, я вдома розберуся.

І спрямував свій погляд на Олексія:

— А ви, Крапко, молодець, одначе. Давно ви його… тобто її, цю Лібо, ведете? Ми було минулого року вийшли на слід. Але хто ж знав, що це баба, тобто — жінка… Дякую, що телеграму вчасно дали — інакше загинули б. А германець би гарну зброю отримав…

— Ще з лондонської справи, пане генерале! — виструнчився Олексій. — Тоді теж справа тісно з політикою була пов’язана. Хоча на перший погляд нібито на ґрунті ревнощів і кохання вбивство відбулося.

— Ви мене, хлопче, добряче виручили, — тихо промовив Гурчик. — За тими кресленнями дві сторони полювали: мало, що німець, так іще наші, так би мовити, новітні бомбісти — соціал-демократи, що світ на вуха мріють поставити. А мадам Такіхасі, як виявилося, на ці два боки працювала: хто більше заплатить. З Айзеном ділитися не схотіла. Добре, що він, певно, це передбачив і з собою те креслення не взяв. Удома у нього знайшли. Так що подяка вам моя і низький уклін, хоча і не пристало генералу кланятись!

— Дякую, пане генерале, — зашарівся Крапка.

А поглядаючи вбік принишклої напарниці, вирішив додати:

— Але, ваше високосте, мушу сказати, що… що без Марії Матвіївни я б не впорався. Вона відбитки пальців зібрала, вона й на слід вивела, котрий іще з Петербургу сюди вів. Її сварити не можна…

Муся застрибала на місці, заплескала в долоні так, що вся компанія з подивом оглянулась: що там ге неральська донька виробляє. Ото вже дівчисько нерозумне!

— А це вже не вам вирішувати… — зморщився генерал. — Проте у мене до вас є пропозиція: переходьте, шановний, до мого відділку, в Санкт-Петербург! Досить вам в околоточних Хрещатик підмітати! Знаю всі ваші розробки, вітаю їх як нове слово в криміналістиці і підтримаю чим зможу.

Шанобливо вклонився сищик Олексій Крапка, відказав у своїй звичній манері, до якої Муся звикнути встигла:

— Дякую красно, пане генерале! Але у вас у Пітері вогко. А я Київ люблю…

— Шкода, — насупився Гурчик, поплескав по плечі: — Ну, вам видніше…

І власноруч розлив шампанське.

Хоч і не генеральська то справа.