Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

І немов через цю повітряну подушку, крізь скло, крізь воду затьмареного зору Муся побачила чорного метелика, що мерехтів на вузькій оголеній спині тієї, кого вона вже не могла упізнати. Адже в очах двоїлося, дихання ставало уривчастим і не доносило кисень за призначенням — туди, де пульсував мозок.

— Хто ви? — хрипло прошепотіла Муся.

Ванда повільно накинула на плечі білу чоловічу сорочку, неквапно підійшла до дівчини.

Муся смикнулася, спробувала підвестися, але марно.

Побачила низько над собою біле обличчя з яскраво-червоними вустами.

— Тихо, тихо…

Біле обличчя було так близько, що Мусі здалося, жінка зараз її поцілує і від того на чолі залишиться червоний слід.

Але Ванда, схилившись, прошепотіла їй у саме вухо:

— Друге креслення в тебе, чи не так? Або, точніше, у нього?

Муся зрозуміла, що ще кілька таких хвилин — і вона взагалі втратить можливість говорити: заспокійливі краплі, певно, виявилися зовсім заспокійливими.

Зібравши всю волю на кінчику язика, вона видушила з себе:

— За що ви вбили Штока?..

Ванда з посмішкою відсторонилася, відійшла, почала застібати ґудзики, усе ще посміхаючись Мусі крізь зелене марево.

— Побачив мене, дурень. Зайшов до Айзена борг стягнути, — спокійно пояснила вона.

Муся могла стежити за нею, хіба що рухаючи зіницями.

Ванда витягла з шафи креслення, згорнула його і сунула за пазуху.

Накинула шкіряний жилет, щільно застібнула на всі ґудзики, поправила вузькі чорні брюки.

Навіть у такому стані Муся зауважила, яка вона гарна в цьому піратському вбранні.

Ванда підібрала волосся під капелюх.

А потім зробила ще один рух, котрий пояснив Мусі — але це вже було не суттєво — природу маленького отвору в шиї вбитого інженера Віктора Передері: дістала зі скриньки крихітний прилад, схожий на арбалет, заряджений ампулою, сунула його до кишені…

Помітивши розширені Мусині очі, посміхнулась:

— Чудовий винахід моїх пращурів. Але ти помреш не скоро і не боляче. Не бійся. Спочатку побачиш чудові сни. Тобі сняться кольорові сни? Певно, що так, адже ти надто юна — молодим завжди сняться кольорові… А ось за чоловіка твого липового я не пору чусь. Тут, — вона вказала на місце, куди поклала арбалетик, — засіб міцніший…

Муся шалено смикнулась, замукала крізь зціплені судомою зуби.

— Ну-ну… — лагідно промовила Ванда. — Не витрачай сили, дурненька…

І накрила її обличчя подушкою…

У чорній воді коливалися зірки і розчинялись, мов цукор, у сяйві широкої місячної стежки.

Посеред неї так само коливався і потопав у світлі рибальський баркас.

У ньому темними силуетами вимальовувалися дві фігури.

Ледь помітною окантовкою мерехтів довкола бортів баркасу червоно-водянистий слід.

Фігура, що належала ватажкові цієї команди, здійняла руку до очей, приглядаючись до годинника, що сяйнув у темряві золотим ланцюжком.

Докірливо похитала головою, вдивляючись за борт.

— Не варто було, Володю… Ми не бандити. У нас — місія, мета…

Молодший витягнув із кишені білу хустку, ретельно витер руки, кинув у воду, відповів:

— Не ображайтеся, вельмишановний Вітольде Вікторовичу, але ваше покоління завжди так: крок уперед — два кроки назад! Завтра ж цей пролетарій міг нас здати!

Він простягнув старшому пачку зібганих асигнацій:

— І гроші зекономили. Візьміть для партійної каси — ще згодяться.

Старший поморщився.

— Беріть, беріть. Вони не пахнуть. Самі ж казали — висока місія, мета! Без крові не обійдешся.

— І все ж таки, Володю, це негуманно…

— Негуманно посилати нас за кресленнями саме сюди! Можна було б якось простіше…

— Не можна, — суворо відрубав старший. — Тут найбезпечніше. До того ж на березі креслення дісталося б німецькому резиденту. А ми їх візьмемо тут. Добре, що суб’єкт повів подвійну гру і — на нашу користь.

Він знову поглянув на годинник:

— Він має бути тут за годину. Уночі пароплав ставлять на якір — для зручності пасажирів.

— Суб’єкт нам потрібен?

Вітольд Вікторович зморщився і кивнув на воду:

— З ним, прошу, без подібних жартів!

— Милосердна ви людина, — посміхнувся молодший и додав, серйозно дивлячись опоненту в очі: — Ми підемо іншим шляхом! Терор, терор і ще раз терор!

Вітольд Вікторович докірливо похитав головою, але нічого не відповів.