Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

— Зробіть милість… — знизав плечима князь, намагаючись нічим не виказати свого здивування.

Олексій обережно взяв залишок плитки зі столу і відкланявся.

— Це ж треба! — презирливо прошепотіла йому вслід княгиня. — Вже недоїдки за нею підбирає! Фі. І що ви всі в ній знаходите, га? — суворо звернулася до чоловіка. — Косоока і до того ж худа, мов тріска. Фі!

Думки про несподівано зниклу напарницю вмить вивітрилися в Олексія з голови.

Він забіг до каюти (все ж таки сподіваючись, що знайде в ній Мусю, але — марно!) і кинувся до її саквояжу, котрий (і це було дивним!) усе ще стояв на місці — під Мусиним ліжком.

Розкрив його, ламаючи замок і сподіваючись, що хазяйка саквояжа не застукає його в цю неприємну мить.

Витрусив із книжки папірці з купою відбитків, пошарудів, знайшов те, що шукав, — аркуш, підписаний «Санкт-Петербург. З роялю», витягнув лупу, увімкнув лампу.

Обережно поклав поруч із аркушем плитку шоколаду.

…Жорж Шток, тримаючи клітку з Семеном на рівні очей, аби папуга міг бачити хазяїна і не лякатися невідомої місцевості, прогулювався звивистими червоними коридорами пароплаву, очікуючи того часу, коли маман вкладеться спати.

— Сутужно тепер нам буде, — скаржився він вірному супутнику. — Маман зовсім оскаженіла. Просив червінець — не дає. Не те що татусь…

— Дай червінця! — заволав Семен на весь коридор.

— Кажу ж тобі: немає ані копійки! — відповів Жорж. — Дурень ти…

— Сам дурень! — не поліз за словом під крило Семен.

Від такої образи від рідної душі Жоржу стало зовсім сумно.

Ані чарочки лікеру випити в шинквасі, ані панянку тістечком пригостити.

Таке життя, що хоч…

Не додумав — перечепився об чиїсь ноги, що стирчали з підсобної кімнаті з написом «Чиста білизна».

Ноги були в грубих матроських чоботах.

Певно, п’яний матрос задрімав, подумав Жорж і трохи прочинив двері, зацікавлений своєю знахідкою.

Придивився уважніше до сплячого і одразу відсахнувся: голова матроса була скручена на всі неможливі сто вісімдесят градусів!

Притискаючи до себе клітку з переляканим Семеном, Жорж прожогом кинувся до каюти слідчого, який нещодавно розпитував їх із матір’ю про татуся.

Нехай розбирається!

…Іполит Вікентійович щойно закінчив вечірній туалет: ретельно розчесав волосся, пригладив його і одягнув нічну сіточку.

Став перед люстерком, роздивляючись своє обличчя. Висмикнув пінцетом волосинку з лівої ніздрі.

Скривився.

Чхнув.

І вже збирався зняти халат, готуючись до сну, як у двері закалатали.

Іполит Вікентійович неспішно запахнув халат, погладив скроні, провів пальцями по вусах і тільки тоді провернув ключ у замковій шпарині.

До каюти увірвався Жорж Шток.

— Там!!! — закричав Жорж, махаючи вільною від клітки рукою вбік коридору.

Іполит Вікентійович зморщився.

Хотів почути щось путнє, але Жорж сильніше замахав руками і знову видихнув:

— Там!!!

Довелося Іполиту зняти сіточку з голови і попрямувати за цим навіженим, який, мов пес, вів його коридором, оглядаючись і щосили розмахуючи кліткою…

— Накликала на вас біду… — говорила Муся, тримаючи Ванду за руку.

Та, закутавши дівчину ковдрою, сиділа на краю ліжка і вологим рушником витирала сльози з її обличчя.

Муся важко дихала і тремтіла.

Перебування в крижаній камері давалося взнаки.

— А за «чоловіка», тобто Олексія Богдановича, я не серджуся, — слабо посміхнулася Муся. — Ми зовсім і не одружені…

— Тобто?

— Ну, не чоловік він мені, — залюбки почала пояснювати Муся. — Просто звичайний сищик. З Києва. Я його і не знала зовсім. А я з Санкт-Петербурга. Просто нам треба було якось на цей пароплав потрапити. А як потрапити, якщо місць немає? От і найнялися вас, тобто гостей, розважати. Ролі виконувати. Аби веселіше всім було їхати. Така вигадка капітана…

— Оце так новина! — не втрималася від вигуку Ванда. — А навіщо ж вам це треба?

Мусі так приємно було розмовляти.

Тільки зараз вона відчула, як їй не вистачало довірливого тихого жіночого спілкування — такого, якого у неї ніколи не було.

А тут з’явилася подруга. І не просто подруга — рятівниця…

— Та він за одним тут послом стежив. Якісь давні в них рахунки…

— Послом? — здивувалася Ванда. — Хіба тут був якийсь посол? Я вже з усіма познайомилась — і ніякого посла не бачила.