Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

— О, так, це вихід, — заспокоїв її Олексій. — Зібрати борги з боржників — і роздати на борги!

Мадам втупилась у нього, міркуючи над почутим.

— Певно, так і варто робити. Зараз і піду!

— Куди? — здивувався Олексій.

— Так один же з тих негідників, що платити не любить, — тут, на пароплаві! Щоправда, вже добу його не видно. Певно, помітив нас і ховається!

— Та невже?! — зацікавлено вигукнув Олексій тільки через те, аби мадам продовжила свою тираду.

— Так, точно! Ховається! Я його в перший вечір побачила. Сунув ніс до зали — і одразу заднього дав! Мабуть, злякався. Тепер не відкрутиться. Я його з-під землі дістану!

— Хто ж цей негідник? — поставив цілком риторичне запитання Олексій Крапка. — І за що він вам заборгував?

— Так германець той, ірод! Рік тому я його в нашій крамниці бачила. Прийшов перстень замовити, а розплатився лише чвертю від усієї суми. Я тоді ще Соломоші сказала, — мадам Шток красномовно стисла перед носом Олексія кулак, — що не слід віддавати такі коштовні речі за безцінь! А він: та то ж людина поважна — сам посол, віддасть! А виявилося по-моєму: дзуськи віддав! Ну нічо, мені віддасть!

І мадам рішуче почала збивати перед люстерком копну волосся, провела пуховкою по червоному обличчі.

— А розписка у вас є? — запитав Олексій, боячись, що пані Шток дійсно піде діставати Айзена, як вона сказала, «з-під землі».

Не міг же він зізнатися, що той посол лежить в купі льоду разом із її бідолашним чоловіком.

— Розписка? — знітилася мадам. — Дійсно, треба розписку знайти. А вона, певно ж, удома лишилася…

— Ну от і не поспішайте. Борг завжди за нею зможете отримати. Або — через суд.

— Через суд? — зраділа мадам Шток. — Це ви вірно кажете. Я йому ще суд влаштую!

Вона заспокоїлась.

Олексій схилився над її рукою, цмокнув, зітхнув із полегшенням і відкланявся.

Тепер він знав те, за чим приходив.

Треба було б негайно розшукати Мусю і продовжити звіряти відбитки пальців: чи лишилося в каюті Айзена «вітання» від Соломоші. Тим більше що, вислуховуючи мадам Шток, він непомітно поклав до своєї кишені несесер небіжчика.

Зовсім як Муся!

Не даремно ж кажуть — з ким поведешся…

Задоволений собою, Олексій спустився до салону, де гості вже сходилися на обід…

І почав виглядати Мусю.

Але на обід Муся не з’явилася.

Не було її і в каюті.

Певно, хоче показати всю глибину своєї образи, вирішив Олексій.

Ну, то нехай походить голодна!

…Муся відліпила закрижанілі долоні від металевих дверей, в які час від часу безнадійно стукала, і вирішила обстежити місцевість.

Спочатку подумки налаштувалася на те, що видовище буде зовсім неестетичним і досить моторошним. Порахувала до десяти і обернулася.

У напівтемряві побачила ліс обдертих коров’ячих туш, що коливалися від руху пароплаву. З голів на підлогу скрапувала густа червона кров.

Муся підібрала спідницю і з острахом пішла в саму гущу цього лісу смерті.

Він був рясний і смердючий.

Муся натрапила на найменшу тушу, підсунула під неї ящик, встала на нього і, вже не дбаючи про чистоту свого одягу, з усієї сили підсмикнула коров’ячий труп догори. З горла туші висмикнувся великий гак, туша з гуркотом впала на підлогу.

Муся зняла гак з металевого кронштейну. Він був липкий від крові.

Але з такою зброєю в руках їй стало спокійніше.

Муся сіла на ящик. Дослухалась.

Рівно гудів мотор.

І більше — ані звуку.

Якщо хтось її зачинив, вирішила Муся, то рано чи пізно прийде по неї.

А вона… не здасться без бою!

Уся географія круїзної подорожі була б не точною, якщо не звернути увагу на берег.

А від берега пароплав був надто далеко.

Берег якщо й виднівся, то такою собі зеленувато-синьою рельєфною смужкою — немов спина крокодила, котрий спить, занурившись у воду.

Час від часу в хвилях поруч із цією «спиною» вигулькували білі вітрила човнів чи коричневі черева шаланд.

А на самій «спині» зблискували тьмяними вогнями віконця селищ і згасали в пустелі ще не обжитих прибережних урочищ.

Хвилі билися в чорні скелі, у кам’янисті узвишшя і пінистими бурунами затікали у сховані від стороннього погляду вузькі затоки.

В одній із таких заток двоє невідомих займалися важливою справою: вантажились на невеличкий баркас місцевого рибалки.

Один із них, старший, поглядав то на годинник, то на горизонт.

— Здається, пора, — нарешті вимовив він, звертаючись до свого молодшого товариша. — Проти ночі пароплав має бути в точці зустрічі.