Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

За нею, кульгаючи і важко дихаючи, біг Шнур.

Нарешті Муся побачила залізні перетинки з перилами, почала дряпатися наверх, шаленіючи від думки, що двері можуть бути зачиненими.

Відчула, як Шнур ухопився за поділ сукні і рве її, стягуючи Мусю донизу.

З усієї сили Муся вдарила ногою в щось живе — обличчя чи плече, вирвалася і штовхнула двері.

Вони відчинилися.

За ними були ще одні сходи.

І ще одні.

Муся дряпалася по них, ламаючи підбори, аж доки не вистрибнула в пасажирський коридор зі знайомою червоною доріжкою і тьмяними ліхтариками по всій довжині.

Шалено закалатала в перші-ліпші двері.

В одні. У другі. У треті.

І — жодного відгуку!

Музика з салону лунала голосніше.

— Очі чорніє-є-є-є!!! — волав циганський хор.

Дихання Шнура наближалося.

Один стрибок, один кидок руки — і Муся опиниться в його пащі.

Сили покидали її, вона ледве ворушила ногами, безтямно штовхаючи зачинені двері кают.

Шнур теж стишив кроки, ішов за нею спокійно, впевнено, заганяючи в самий куток коридору.

І — посміхався…

«Усе будемо робити неспішно, птахо…»

Усе ж таки є Бог на світі!

Одна з дверей несподівано відчинилася.

— Рятуйте! — прошепотіла Муся в темряву.

Чиясь рука втягнула знесилену дівчину досередини.

Двері грюкнули, ключ провернувся у шпарині…

За ними пролунав удар кулака.

Муся здригнулася і повільно сповзла по стіні на підлогу.

…І побачила перед собою знайомі вишиті бісером капці.

Ванда Такіхасі підхопила Мусю, обняла за плечі і допомогла лягти на канапу.

Погляд її був схвильованим.

Допомігши Мусі зручно влаштуватися на подушках, Ванда рушила до дверей.

— Не відчиняйте! — закричала Муся. — Він мене вб’є!

— Хто? Ваш чоловік? — обернулася до неї здивована Ванда.

Муся щосили затрясла головою, замахала руками:

— Злочинець! Вистежив мене… Не відчиняйте!!!

Ванда недовірливо поглянула на неї, зробила заспокійливий жест і… вийшла в коридор.

Муся нагребла на себе простирадло і скрутилася бубликом, піджавши під себе ноги.

Більше тікати було нікуди.

За кілька хвилин двері знову відчинилися.

Муся заплющила очі.

А коли наважилась розплющити, побачила, що перед нею стоїть Ванда.

— Там нікого немає, — сказала вона і присіла поруч із майже непритомною від жаху Мусею. — Ви, певно, чоловіка злякалися…

— Він мені не чоловік! — вигукнула Муся. — Але то був не він, а інший!!!

— Усі ми грішні… — співчутливо зітхнула мадам Такіхасі, певно, натякаючи на недавню ганебну сцену в цій же каюті. — Заспокойтесь. Ви в безпеці. Ми не дамо вас ображати! Я зараз викличу капітана і…

— Ні! Не залишайте мене! — немов скажена закричала Муся. — Він і вас уб’є! Тепер ми обидві у небезпеці. Він заховався за рогом, я в цьому певна! Вибачте мене, накликала на вас біду!

Ванда обняла її і погладила по тремтячому плечі.

— Це ви мене вибачте. Не знала, що він у вас такий тиран…

— Та ні! Кажу ж: ні! Це інший!

Муся розридалася, обіймаючи Ванду.

— Дорога сестро, — казала та, стискаючи її в обіймах. — У житті буває всяке. Знаю, на жаль, по собі. Усе минеться. Усе владнається. Я вас нікуди не відпущу. Я сама поговорю з ним. Вас ніхто більше не скривдить. Обіцяю. Вам треба відпочити, прийти до тями. Усе буде добре…

Вона обережно огорнула Мусю ковдрою, гладила по голові, мов дитину.

Муся розчулено схлипнула.

І несподівано з усією гостротою, котра вколола її серце, подумала, що вона ніколи не знала і не відчувала такого теплого материнського піклування.

…Олексій Крапка все ще бродив серед гостей, час від часу поглядаючи то на годинник, то на двері салону.

Звісно, від його навіженої напарниці можна було очікувати всякого.

Цілком вірогідно, що вона все ж таки вициганила у капітана іншу каюту і тепер спить собі спокійно, полишивши його напризволяще.

Вона така!

Що ж, можна обійтися і без неї.

Олексій підійшов до столика, де сидів князь із дружиною. Місце поруч із ними, де зазвичай вечеряла мадам Такіхасі, було вільним.

Щоправда, рештки шоколадної плитки і порожня філіжанка, що стояли на столі, красномовно говорили про те, що прекрасна Ванда була тут.

Олексій чемно вклонився поважній парі.

— Дозвольте дізнатися, це ваше? — запитав він, указуючи очима на шоколад.

— Це залишила мадам Такіхасі, — відповів князь. — Послалася на головний біль. Навіть шоколад не доїла…

— Можна мені забрати? — з глибоким хвилюванням запитав Олексій.