Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

До салону нечутно увійшов Олексій. Муся зробила йому знак: мовчіть.

Але шансоньє продовжував награвати і наспі вувати:

Увірвав спів, захоплено обернувся до Муся і Олексія:

— Відчуваєте подих сторіч?! Це давній прикарпатський діалект… Неймовірно! Це — магія…

Він знову занурився в сувій, знову взяв акорди.

Цього разу його голос залунав упевненіше, глибше.

Так, що у Мусі мурашки забігали вздовж хребта і до самих п’ят:

Здавалося, що завмерли, дослухаючись, навіть язички свічок.

— З Богом ся не бити… — луною повторив Олексій.

— Панове, — гаряче прошепотів шансоньє, — благаю: я мушу це переписати! Я включу цей романс до свого репертуару! Благаю! Ви не уявляєте, яка це унікальна річ!

Муся і Олексій перезирнулися.

— Чим це унікально? — запитала Муся.

— Унікальна сама людина, найвідоміший із роду Гербуртів! Ян Щасний, поляк за походженням, називав себе русином. Був найосвіченішою людиною свого часу, закінчив університет, подорожував Європою, служив при цісарському дворі у Відні, знав купу мов. Став дипломатом. Був секретарем у польського короля Сигізмунда III Вази. Потім розчарувався в по літиці, повернувся до свого замку в Добромилі, зайнявся просвітою, філософією, літературою. Зрештою перейшов до опозиції і виступив проти політики свого колишнього господаря — Сигізмунда… Сидів у в’язниці… Там і почав писати… Багато його творів вважаються загубленими. І про нього мало хто знає. Тому і благаю: дайте переписати ноти і слова!

— Добре, — сказала Муся. — Тільки дуже прошу: поки що не виконуйте цей романс саме тут, на пароплаві.

Співак схопив ноти, мов кіт мишу.

— Обіцяю! Присягаюся!

І кинувся до себе в каюту.

Муся і Олексій залишились в тиші і темряві.

Олексій сів за рояль, поглядаючи на Мусю.

Узяв кілька акордів, і вона знову почула, як в її збентеженій душі залунало: «Пастуше, пастуше…»

Він ще й на роялі грає, подумала Муся, скидаючи з себе чари, яким уже готова була скоритися…

…Якщо вам не доводилося спати в одній кімнаті з малознайомою людиною, та ще й протилежної статі, вам ніколи не зрозуміти бідну Мусю!

По-перше, у ванній кімнаті, припавши вухом до дверей, вона слухала, чи влігся її напарник, чи зарипіла його койка, засвідчуючи, що він (як і було суворо наказано!) повернувся «носом до стіни», і старанно закутувалася в пеньюар.

По-друге, вимикала світло і навпомацки простувала до свого двомісного ліжка.

По-третє, закутувалась у ковдру з головою і довго-довго чекала, доки дихання Олексія Крапки стане рівним — навіть молилася, щоб він захропів.

Лише тоді можна було розслабитися.

До того ж Муся намагалася більше не розкидати свої речі, до чого звикла вдома, а складала все найінтимніше під подушку, від чого та перетворювалась на високу нерівну гору.

Але прокидатися було ще гірше!

Адже уві сні ніколи не знаєш, в якій позі прокинешся. А ще жахливіше було думати, прости Господи: а раптом твій ніжний носик всю ніч видавав ті ж самі звуки, що линули з сусідньої койки?

А якщо ти розмовляєш уві сні?

Або крутишся мов дзиґа (а Муся це полюбляла) і скидаєш з себе все зайве, адже в каюті було доволі тепло.

Одне слово, перебування в одній кімнаті з випадковим напарником навело Мусю на думку, що вона… НІКОЛИ… НЕ ВИЙДЕ… ЗАМІЖ! Навіть якщо перетвориться на дух безтілесний!

Щоправда, вже другий ранок Муся прокидалася так само щільно загорнутою в ковдру, як і засинала. І дуже тому раділа. (Якби знала, що ненависний Крапка щоранку піднімає цю ковдру з підлоги, точно наклала б на себе руки!)

А ще раділа тому, що Крапка — навіть не чекала від нього такої делікатності! — завжди вставав раніше і чемно звільняв каюту до того, як вона мала встати.

Тоді вона відчувала себе повною хазяйкою, сміливо йшла до ванної і навіть підкручувала своє і без того пухнасте волосся паперовими папільйотками.

Цього ранку було так само.

Муся прокинулася з приємним відчуттям: у голові лунав прослуханий увечері романс. Крапки в каюті не було.