Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

Дружину свою Рамінник поважав за вміння підтримувати вдома порядок, виховувати дітей, радіти чоловіковим подарункам. Із часом привчив не цікавитися, де він був і чим займався. Інколи таке життя здавалось нудним, аж образливим, але, зрозуміло, він їй про те не міг сказати. Пам’ятав про залізне правило їхньої компанії: кожен із них, чия дружина, довідавшись про чоловікові походеньки, зчиняла скандал, повинен був негайно розлучитися. Але така історія за вісімнадцять літ роботи з Принципалом була лиш одна. Принципал, починаючи правління у Вербівську, був молодим, соратників добирав іще молодших, і з часом Рамінник зрозумів – шеф вивчав не тільки їх, але й їхніх дружин. Звісно, не сам, а з допомогою того-таки Кугинця чи Вітченка.

Згадка про те, як Кугинець уперше з’явився до нього і запропонував переїхати до Вербівська, змусила Рамінника струсонути головою і відійти від вікна. Він аж оглянувся – такою несподіваною була думка, що пов’язала дві найважливіші та найбільш неприємні події в його житті.

Рамінник побачив себе в камері попереднього ув’язнення, до якої заходить сержант і каже, що до нього прийшли. А в кімнаті побачень уздрів навпроти чоловіка, якого вже десь зустрічав. Почув голос цього чоловіка, який пропонував неймовірне: він готовий заплатити недостачу, що звалилася на Рамінникову базу невідомо звідки, і визволити з в’язниці. Це буде зроблено, – твердив чоловік із маленькими, колючими, схожими на свинячі, очима, – якщо Геннадій Петрович погодиться обійняти нову посаду. Яку і де, скажуть після згоди. Рамінник був не такий дурний, щоб не зрозуміти – його купують, правда, ще невідомо для чого. Оскільки ж проводити десяток літ у тюрмі (а «світило» йому саме це) не мав ніякісінького бажання, то пообіцяв подумати, хоч і знав уже тоді, що погодиться…

Теперішня ж думка була така: сцени у кімнаті побачень і кабінеті Принципала схожі. Потребою вибору або чимось іншим – але схожі. Радше лютою небезпекою, що нависала над ним. Та якщо першого разу він потрапив за ґрати тому, що хтось незнаний його перехитрив, то тепер загнав себе у пастку сам. І найгірше те, що небезпеку усвідомив уже в бесіді, після того запитання: «Ти хочеш покинути нашу компанію?» – яке означало більше, ніж вирок за розтрату.

– Що ви, Іване Даниловичу? Я тільки…

– От і гаразд, – сказав Принципал. – Вважай, що цієї розмови не було.

Рамінник вийшов із Принципалового кабінету, почуваючи себе побитим псом. І почував себе ним ще кілька днів. Доки сам Іван Данилович не зателефонував і не поцікавився його здоров’ям.

– Дякую, нормально, – відказав Рамінник.

– Ну, тоді порядок, – мовив шеф. – Гадаю, розумієш, що я не люблю самодіяльності.

Він тоді стояв, затамувавши подих, заціпенівши, довго стискав слухавку, яка пульсувала гудками, і проклинав усе на світі: себе, час, коли погодився їхати у Вербівськ, навіть Принципала, доки його гнів не повернувся на ту, котра була винуватицею його мук і приниження.

«Хіба я не ідіот, якщо втюрився в курву, що безсоромно продає своє погане тіло?» – подумав Рамінник, і йому майже одразу полегшало.

Він вирішив тоді: переборе себе, ще й жорстоко помститься. Їй – за все, що пережив, дав пійматися на гачок, а заодно й собі – за те, що мало не втратив усього нажитого за ці роки, мало не перестав бути тим, ким і мав бути.

Тепер він майже із задоволенням чекав закінчення шефового роману і колективного прощального вечора.

У призначений день і час Рамінник під’їжджав до зеленого будиночка. Він тоді був весь напружений і водночас почував себе безсилим, мовби хтось набив його ватою, а вату перед тим ще й вимочив у воді. Важкі пальці так стискали кермо, наче боялися, що воно ось-ось відвалиться.

«Усе померло», – твердив собі дорогою, і від того ставало ніби легше, але ненадовго.

«А нічого й не було», – подумав уже при в’їзді до лісу.

Усю подальшу дорогу в ньому жило це виправдання, перемішуючись із якимось дрібнішим, про те, що інакше жити неможливо, – і він якомога швидше погнав машину, не спинив там, де належало спинити, а загальмував уже перед самими воротами дачі. Це був маленький виклик, бо повітря перед Принципаловою дачею мало бути завжди по-лісовому чистим. Мав би виглянути Принципал, або хоча б вискочити Кугинець чи навіть Олексій, незмінний охоронець дачі. Але ніхто не вискочив, це його здивувало, і, почекавши трохи, Рамінник виліз із автівки на світ Божий.

Вікна будиночка світилися, значить, там хтось був – і він побрів до того світла, байдуже переставляючи ноги.