Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

Кугинець якось розповідав, що були й такі, котрі комизилися, та він їх швидко переконував: у такому разі вони нічого не одержать, а скаржитися – що ж, хай спробують… Кугинець особливо сміявся, описуючи вирази облич «дамочок-коханочок», коли він їм демонстрував певні фотографії, де вони, чисті радянські студенточки, були в пікантних позах. Невідомо, що вони почували, ці дівчата, але якщо не відразу, то, подумавши, таки згоджувались. Адже їм обіцяно, що то останній вечір, що про них забудуть, фотографії віддадуть, а попереду – світла прекрасна квартира й робота в улюбленому місті. Заради цього можна було перетерпіти кілька годин.

Рамінник знав, що таке ж судилося і Таїсі. Після того, першого, знайомства, він кілька разів ніби ненароком увечері заглядав до будиночка й, усупереч сподіванням, заставав там і Принципала, і її. Бесідували, пили, били м’яча, грали в теніс. Таїса охоче розмовляла, жартувала, сміялася, а він із жахом помічав її захоплені погляди, якими та обдаровувала власника дачі. Якось, покинувши їх удвох, він спинився в лісі, дістав із багажника пляшку коньяку й тут-таки випив до дна. Тоді сів у машину й помчав скажено з єдиним бажанням – цього разу не доїхати до міста.

Його зупинили при в’їзді на трасу перед Вербівськом. Коли він спитав, чи знають, хто такий, сержант сказав із м’яким докором: «Геннадію Петровичу, хіба ви мене не впізнаєте?» І він його впізнав, бо жили майже поруч, але сержант на протести ніяк не зреагував, а сказав, що має вказівку самого майора Ткачука доставити його додому.

– Яке він має право? – спитав Рамінник, у якого язик таки вже заплітався, а все довкола почало ледь-ледь розпливатися.

– Ну, Геннадію Петровичу…

Хоч який він був п’яним, бо ж перед тим вони добряче почастувалися й на дачі, усе ж десь у закутку збудженого мозку промайнула думка: звідки міг той Ткачук про його стан дізнатися? Відповідь прийшла тут-таки: від Принципала, від шефа. А шеф? Дідько забирай, невже він передбачив і цю пляшку, і подальшу гонитву? Але далі Рамінник уже не зміг додумати й лише покірно пересів на інше сидіння. Сержант доставив його додому, здав дружині, ще й допоміг вкласти на ліжко і відкозиряв уже йому лежачому.

То був рідкісний випадок, коли він сп’янів по- справжньому, хоча, бувало, випивав і набагато більше.

Повернувшись за стіл, Рамінник став далі з якоюсь покірною приреченістю чекати Таїсу. Що довше чекав, то більше впевнювався, що вона може й не повернутися. Але чекати мусив, бо знав, що то його останні відвідини й цієї оселі, і жінки, яку не переставав любити. І зріло вперте переконання, що вона мусить повернутися, просто зобов’язана. Несподівано він подумав: ця ситуація чимось нагадує іншу. Ту, коли він сидів у кабінеті Принципала й просив його не влаштовувати прощального вечора з Таїсою. І коли витримував його зневажливий погляд. І коли похолодів від його запитання: «Ти ким хочеш мене виставити?»

Тоді він подумав, що шеф має рацію – незрозуміло було, чому той мав би пошкодувати цю пасію, адже вся їхня компанія знала, що шефова пригода має закінчитися тільки так.

– Хочете, я перед вами на коліна стану, Іване Даниловичу? – сказав, поворушивши дерев’яним язиком.

Він сам злякався власних слів, а Принципал подивився на нього примружено.

– Геннадію, та ти пропащий чоловік, – мовив холодно, хоч і з відтінком жалю. – Хочеш вийти з нашої компанії?

– Що ви, Іване Даниловичу, – перелякався Рамінник. – Я тільки…

Його переляк тоді був справжній. Бо однією з умов наближення до шефа, входження в його найближче оточення, було вміння контролювати себе, не підпадаючи ні під чий, тим паче під жіночий, вплив. Усі вони мали дружин, по-своєму турбувалися про них, забезпечували всім, чим можна, як ніхто у Вербівську, однак майже всі мали й коханок. Хоч, звісно, у них усе було не так, як у Принципала. Кугинець – той заводив і кидав, але не забував, міг знов до котроїсь вернутися, забацати повторний романчик, як він казав. А, скажімо, голова райвиконкому Луцюк мав постійну коханку, директрису будинку культури, яка разом із ним старіла, народила за час роману двійко дітей – чи то від нього, чи від чоловіка – інженера шляхового будівельного управління, котрий згодом став керувати тим управлінням і дуже своїм зростанням пишався. Він же, Рамінник, до того мав кілька випадкових зустрічей, один роман із продавщицею сільського магазину, з біса таки вродливою, але яка надто серйозно поставилася до того їхнього зв’язку і вже уявляла, як перебереться до Вербівська і стане, уявіть собі, директрисою універмагу. Звісно, зв’язок із нею Геннадій Петрович обірвав, а коли та спробувала шантажувати, виклав, що її чекає. Баба виявилася кебетливою, особливо коли збагнула, хто стоїть за Рамінниковою спиною.