Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

Вони побесідували, випили, побили трохи м’яча, тоді прийняли душ. Усе було майже як завжди – і щось не так. І це «не так» злило Рамінника з кожною хвилиною все дужче.

Він відбивав м’яча, бігав за ним у ліс, коли дівчисько заганяло його туди кілька разів, здається, навмисне – може, насолоджуючись його слухняністю. Десь на разі третьому чи четвертому, відшукавши м’яча під кущем, він постояв трохи з ним у руках, тамуючи бажання закинути ще далі. Але то було миттєве, може, кількасекундне бажання. Звісно, він виніс їм і м’яча, і свою усмішку. Але усмішка була не силувана, а щира – щойно він побачив це кляте мініатюрне домашнє звіря, звичайне, ну вродливе, ну що там ще, коханку, підстилку чергову Принципалову, як йому захотілось усміхатися.

Принципал скомандував приймати душ. Настав момент, коли вони опинилися вдвох з дівчиськом у тій зі смаком умебльованій кімнаті-вітальні. Він стояв біля вікна, уперше не знаючи, про що говорити з жінкою. І раптом відчув на плечі легеньке тепло. Повернув голову – її обличчя майже торкалося його плеча.

«Яка ж вона маленька», – встиг подумати Рамінник, перш ніж почув її стишений голос:

– Заберіть мене, будь ласка, звідси.

«Нічого собі поворотик», – подумав.

– Із задоволенням, – сказав уголос. – Якщо Іван Данилович дозволить.

– Ви мене не так зрозуміли, – мовила вона. – Я хочу, щоб ви забрали зараз же. Поїдьмо, доки він миється. Я вас дуже прошу, заберіть мене звідси.

«Вона божевільна або стерва, яких світ не бачив», – встиг подумати Рамінник, перш ніж зустрівся з нею очима.

То була третя така зустріч. Перша – перед грою, друга – коли він укотре приніс м’яча… Так і не зміг розгадати Рамінник, що ж притягає його в тому погляді, навіть – що він означає.

– Ви жартуєте? – сказав він по хвилі, отямившись. – Не треба так жартувати, дівчинко.

– Я не жартую, – відповіла вона. – Але ви мене не заберете. Ви на це не здатний. Ви гідний слуга свого хазяїна.

– А ви? – з якою тільки міг іронією спитав Рамінник.

– Я просто дурепа, – сказала вона.

Рамінник пам’ятає – він тоді відчув страшенну спрагу й налив собі мінералки, яку жадібно випив.

Потім вони, коли Принципал повернувся, ще пили вино і закушували чимось смачним. Хоч убий, а не пригадає, як звалася та страва, що танула в роті. Бач, таки пам’ятає, що танула… Потім, коли вже почало темніти, він поїхав, а дівчисько залишилося. Він мчав крізь стрій похмурих розкошланих дерев і міцно стискав кермо, аж пальці біліли. П’яним не був, жоден міліціонер його не міг спинити на території району, – а наче боявся, що кермо вислизне з рук. Що ближче під’їжджав до міста, то шаленішою ставала їзда. На повному газу промчався вулицями, двічі мало не наїхав на пішоходів. Уже за Вербівськом серед поля спинився і довго сидів, так само міцно стискаючи обплетене різнокольоровими проводками кермо. Тут уперше постало перед ним видиво, яке мало за місяць-два, а може, й більше відбутися, – ота прощальна ритуальна оргія з коханкою Принципала.

…Він, теперішній, стояв біля вікна й чекав Таїсу, та наче знову йшов полем, залишивши авто. Йшов доти, доки воно в сутінках не зникло з очей. Вертався пішки до міста, щоб наказати міліціонеру, з поста при в’їзді, забрати його машину. Міліціонер знав, хто він такий, усі вони у Вербівську його знали – як знали й інші, – що він один із наближених, дуже близьких Принципалові людей.

Він чекав, поки міліціонер прижене «Жигулі», тримався за серце, яке не боліло, і думав, що, може, сьогодні втратив найбільший шанс у житті. Хоча й розумів – якби спробував виконати Таїсине бажання, то, можливо, втратив би й саме життя. Не одразу – колись, у черговому відрядженні чи ще десь. А втім, чи існувала та таємнича спецкоманда, про яку колись натякнув Кугинець?

Він ніколи, якщо по правді, цим не цікавився. А ось про ті прощальні оргії знав напевне, бо й сам брав у них участь. Коли вже Принципал натішувався своєю пасією, коли й практика підходила до кінця, влаштовувалася прощальна вечеря, куди запрошувалися вони, обрані з найближчого шефового оточення. Вечеря, звісно, обставлялася з шиком, та головна родзинка була не в цьому, ба навіть не в тому, що коханка відрекомендовувалася всім одразу, – а в тому, що того вечора вона ставала загальною іграшкою. На ній, голій, грали в карти, і вона за цілий вечір мала віддатися всім їм. Ніхто з них, Принципалових наближених, від такої забави не відмовлявся, але що дивніше – не відмовлялися й дівки. Спершу Геннадій Петрович думав, що цей вечір, так би мовити, запрограмований чи й обумовлений вже при знайомстві, але потім збагнув, що вирішальну роль відіграє інша обставина. Перед тим, як його влаштувати, коханку возили в те місто, яке вона вибирала, і показували приготовлену й умебльовану імпортними стінками та обклеєну імпортними-таки шпалерами квартиру й ордер на неї. І вже перед самим вечором Кугинець, якому Принципал доручав цю місію, попереджав, що все це вона отримає саме після прощальної вечері, де має виконувати оті забаганки.