Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

Чоловік пригадав її збентеження на перших секундах зустрічі, коли сприйняв його на свою адресу. І тепер, знову глянувши на збентежене лице Таїси, відчув, як у ньому почала рости злість на цю напахчену ляльку вже не першої молодості, яка сьогодні мусила належати йому і якій годилося б ні про що не забувати.

– Розпоряджайся, – кивнув він. – Чи ти не рада?

– Рада, – спробувала Таїса зобразити щось схоже на усмішку. – Рада, любий мій. Але ти звалився мов сніг на голову.

Геннадій Петрович дивився, як вона дістає з серванта тарілки, метушиться, вкладає до холодильника ковбасу, і подумав, що якби він сказав: «Я, може, піду?» – то вона б не дуже й заперечувала, хіба що для годиться.

– Я невчасно? – спитав він уголос.

– Ч-чому ти так вирішив? – вдавано сердито сказала вона.

Він зрозумів – невчасно. Але знав твердо й інше: нікуди він звідси не піде.

Тому заявив, що страшенно зголоднів. Це було правдою, але частково. Сильнішим за голод було бажання володіти цією до біса вродливою жінкою. Це бажання катастрофічно росло з тієї миті, коли він збагнув, що вона чекає іншого, – і ніякі сердиті слова, сказані подумки, не допомагали.

«Невже я ревную?» – подумав Геннадій Петрович.

І змушений був визнати, що таки ревнує. Звісно, треба бути геть наївним, щоб вважати, мовляв, Таєчка в час, коли його немає, веде спосіб життя монашки. Але сьогодні, чому саме сьогодні?..

Він не втримався та обійняв Таїсу. Відчув пружність сильного жіночого тіла, і це ще дужче його розпалило. Але він зумів перебороти себе, хоч спалахнула і згасла картина, якої не буде: уперше в житті він бере її грубо, без церемоній, тут, на кухні, а може, навіть у вітальні, де за дверима стоїть той, другий. Але такий сюжет годився для Вербівська, а не для Львова, не для цієї квартири.

Він відкрив консерви, нарізав ковбаси, поки господиня накривала стіл і розказувала про дефіцити й дорожнечу. Він підтримував розмову й відчував нутром її насторогу й очевидне жагуче бажання, щоб не прийшов сьогодні той, другий.

Але коли вони вже сіли за трапезу й Геннадій Петрович взявся обережно і вміло відкривати шампанське, дзвінок таки пролунав.

– І хто б це міг згадати про мене? – по короткій ніяковій паузі проказала Таїса.

Видно було, що вона намагається не виказати хвилювання, та все ж легкий рум’янець уміло підфарбував припудрені щоки. Геннадій Петрович бачив – вона вагається. Мабуть, це для неї найкращий варіант – затамуватися, а потім щось збрехати. Адже лікаря і ввечері пацієнти покликати можуть.

Дзвінок тим часом продзеленчав удруге. Тепер уже настирливіше, і Таїса, поглянувши на Геннадія Петровича, квапливо підвелася й пішла відчиняти.

– А я вже думав, тебе кудись викликали, – почувся трохи хриплуватий тенорок.

Гість був худим, в окулярах, у благенькому сірому, очевидно, львівського виробництва, костюмі. І все-таки була в ньому одна перевага, яку Геннадій Петрович відзначив одразу, – він був молодшим не лише за нього, а й навіть за Таїсу. І це мимоволі неприємно шпигонуло.

– Ігор Лук’янець, викладач політехніки, – відрекомендувала Таїса. – А це Геннадій Петрович Рамінник, – вона лише на мить запнулася. – Мій земляк і далекий родич.

Ця остання рекомендація остаточно впевнила Рамінника, що він таки не помилився. Усміхаючись, він потис руку, яка виявилася на диво міцною як для такої кістлявої особи. Обидва завмерли на якусь хвилину, насторожено косуючи один на одного.

– Ну, чого ж ви стали? – спитала Таїса й заметушилась. – Сідайте ж, сідайте.

«Дай Боже витримати», – подумав Геннадій Петрович з гіркою іронією на свою адресу, вмощуючись знову в м’яке крісло, яке він сам колись і купив.

Вечір, однак, пройшов із підкресленою ввічливістю. Чоловіки, крім шампанського, випили ще й горілки, що її виставила Таїса. По тому, як вів себе Лук’янець, Рамінник майже одразу визначив – він теж у цій квартирі не вперше. Зрештою, особливих причин критися перед Таїсиним земляком і далеким родичем у нього не було.

Лук’янець виявився і розумним, і дотепним співрозмовником. Він не збентежився, як то звичайно буває, коли дізнався, ким працює Рамінник. Заявив, що ні в яку перебудову нашого суспільства не вірить, що треба або міняти систему, або й не рипатися, дрібний ремонт не допоможе.

«Бравує перед своєю дамою чи справді такий відважний?» – неприязно подумав Рамінник.

Він в’яло заперечив, що його опонент надто категоричний. Лук’янець було взявсь аргументувати свою позицію, але Таїса вклинилась у розмову й доволі вдало перевела все на жарт – їжте вже, а вона, мовляв, побачить тоді, чи на повний шлунок захочеться дискутувати, а чи в чоловіків розмови про політику точаться тільки на голодний? Чоловіки пристали на її пропозицію, але Рамінника при цьому кольнуло – Таїса явно боялася за свого новоявленого, а може, й давнього приятеля і йому, Геннадію Петровичу, не довіряла.