Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

«Теж львівські наречені», – зринула несподівано думка, яка здалася йому смішною.

Це його порадувало – кумедність думки; але дівчата зовсім поруч, від них пахтить парфумами, їхні плащі шурхотять, а обличчя кличуть саме його молодим звабливим здоров’ям. І ці юні кобилки менше ніж за півкроку…

«Хоч би Маринка швидше прийшла», – подумав Середа.

Юрко згадав, що не сказав Маринці, куди ж він іде на каву. Усе вийшло якось ніби само собою. Він завжди ходив сюди кавувати – з однокурсниками чи однокурсницями, то й сьогодні пішов, – але ж вона могла й не здогадатися, куди саме.

– Я зараз повернуся, – сказав Юрій до лисого чоловіка, який зайняв за ним чергу, і побіг до інституту.

На факультет він майже влетів, але Маринки у приймальні вже не було. Середа сів на її місце і голосно зареготав.

Середнього зросту лисий чоловік, котрий стояв у черзі за Середою, узяв три кави. Він пив свою, причому пив поволі, раз у раз позираючи на двері.

«Дурне заняття – чекати, – подумалось йому. – Це єдине з моєї служби, чого я, мабуть, так і не навчуся».

Але чекати він мусив. Зрештою залишилась якась дещиця часу порівняно з тим стовбиченням, яке він витримав сьогодні перед інститутом. Прийшов саме до закінчення лекцій – але той, заради кого він прийшов, усе не виходив і не виходив. Якоїсь миті він подумав, чи не проґавив було, але майже відразу відкинув цю думку. Пам’ять мав добру і фотографію свого підопічного вивчив досконально.

Лисий чоловік сперся об колону й довго так стояв, безтямно втупившись у двері, які час від часу відчинялися, щоб виштовхнути парочку, а то й зграйку студентів. Коли нарешті з’явився Середа, котрого він одразу упізнав, лисий полегшено зітхнув.

Він рушив услід за хлопцем і дорогою прикидав, коли краще підійти й познайомитися. Та Середа рушив до телефонної будки й, повагавшись, набрав номер. Лисий поволі пройшовся повз і з уривка почутої фрази зрозумів, що його підопічний запрошує когось на каву.

«Це ще ліпше, – подумав лисий. – Що може бути легше, ніж познайомитися за кавою».

Середа пішов собі, байдуже ковзнувши поглядом по незнайомцю, а лисий рушив за ним, намагаючись поки що не привернути його уваги. Примостився в черзі одразу за Юрком, але той раптом зірвався й кудись побіг.

«Неврастенік він чи що?» – уперше з неприязню подумав про свого підопічного лисий.

Й ось він сидів, як ідіот, і міліграмовими ковтками цідив крізь зуби остигле пійло. Сердито кидав «Зайнято» на запитання, чи вільно біля нього, і вперто чекав – а роздратування все наростало. Давно випили каву дівчиська, котрі стояли перед його клієнтом, а сам Середа мов у воду канув.

Зрештою лисий зрозумів, що Середа не повернеться, тож квапливо випив каву з другої чашечки й швидко рушив до виходу з кав’ярні. І вже надворі, вдихнувши свіжого повітря, подумав: а що як цей хлопчисько відмовиться? Тоді даремно він переконував шефа, що до Львова треба їхати йому, а не Кугинцю, хоч той славився феноменальним умінням спілкуватися з людьми.

Лисий раптом відчув, як на лобі виступили бісеринки поту. Клята фізіологія – він потів завжди, коли хвилювався. Від шефа, або, як його позаочі називали всі у Вербівську, Принципала, наганяй буде добрячий. Бо цей хлопчисько потрібен Принципалу. Вказівку підшукати серед майбутніх випускників економічного факультету цього інституту не просто здібного студента, а такого, який би, ще навчаючись, подавав якісь ідеї, він отримав ще на початку осені. Кугинець уже їздив сюди, познайомився з деканом і вибрав серед запропонованих йому кандидатур Середу. Декан, щоправда, попередив: хлопець мріє залишитися на факультеті. Вирішено було познайомитися з ним особисто. В останній розмові шеф відкрив карти – Середа потрібен йому для кооперативу, який вони мають, згідно з новими віяннями, організувати у Вербівську. Він зрозумів – фактичним власником кооперативу буде, звісно, Принципал. Шеф наказав не скупитися на обіцянки – і житло, і висока зарплатня. Чомусь йому потрібен саме випускник. Й ось – така придибенція… Куди ж побіг цей сморчок? А раптом, у разі невдачі, Принципал довідається, що не заради знайомства з Середою він, Рамінник, так прагнув до Львова?

І тут зі зловтіхою лисий подумав, що саме цього він щоразу таємно бажає, щойно вибирається до Львова. І не лише через Таїсу. Це місто притягувало його, як магніт. Коли він одного разу вийшов поблукати старовинними вулицями, то несподівано відчув бажання зникнути, розчинитися серед кам’яного громаддя в одному з древніх, захаращених усіляким мотлохом дворів.