Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

Тепер він подумав, що так би й зробив, якби це був не він. Якби хтось інший. Хтось інший, хтось інший…

«У мені, виходить, живе потреба бунту, – ледь усміхнувся лисий. – Потреба бунту? Проти Принципала?»

Він оглянувся. Довкола снували люди. На вулиці стояло кілька довжелезних черг. Він підійшов до однієї з них і побачив, що дають апельсини. Друга черга зміїлася аж у дворі магазину з написом над входом «Електротовари». Рамінник пройшов далі й зрозумів, що ось-ось його обсяде нудьга. Іноді вона прокльовувалася й у Вербівську, і тоді він кожною клітинкою тіла відчував, що старіє, а значить, втрачає саме ті якості, які й цінував у ньому Принципал.

Рамінник ішов і йшов вулицею, а коли вона закінчилася, перебрався на іншу, таку ж вузьку, закуту з обох боків кам’яницями. Місто наче й справді поглинало його, заманювало у свої нетрища. Він знав давно, що у Львова особливе повітря, особлива атмосфера – прихованої непокори, тих ідей, які лисий у себе впускати не мав права. І не впускав. Його потреба бунту жила на самісінькому денці. А ось необхідність повертатися до Вербівська виникне вже завтра, ну нехай післязавтра, і нікуди від цього не дінешся.

Доволі наблукавшись, надихавшись і трохи змерзнувши, уже ввечері, коли засвітилися вогні, він прийшов туди, куди й мав прийти, куди його манило протягом усієї цієї мандрівки надвечірнім містом. Відчинила йому вродлива жінка років тридцяти, з яскраво-каштановим волоссям. А втім, він точно знав, скільки їй років, де, якого місяця й числа вона народилася.

Знав і деякі інші дані. Часом, коли життя вже аж надто сильно брало за горло, він згадував те, що знав про неї, свою Таїсу Левську, Таїсу Дмитрівну Смоляк, тепер уже тридцяти двох років, брюнетку з очима кольору спілого волоського горіха, зі зростом сто п’ятдесят сім сантиметрів, вагою… Вага у неї, завважив він зараз, трохи зросла, але його Таєчка тримає себе у формі, хоч молодшою за свої роки, як колись, не видається.

– Боже мій, кого я бачу, – сказала господиня, і Рамінник подумав, що час ніби зупинився, і ця зупинка йому приємна, як і завершення сьогоднішнього блукання львівськими вулицями.

Таїса чмокнула гостя в щоку, прийняла розкішний букет троянд із семи квіток, а тим часом гість знімав верхній одяг.

– А ти трохи розтовстів, Геночко Петровичу, – весело кинула вона, коли чоловік постав перед нею в добротному чорному костюмі з ледь помітною смужечкою.

– Зате ти така ж, навіть ще краща, – сказав Геннадій Петрович.

Вони стояли зовсім поруч, господиня звабливо пахла тим неповторним ароматом жінки, яка чекає тебе, а собі не дозволяє розслабитися. Таїса була у пишному червоно-квітчастому халаті, нафарбована й напахчена, а зачіска у вигляді вміло зведеної пшеничної копиці була на диво свіжою на вигляд, наче жінка щойно вийшла з перукарні.

Геннадій Петрович подумав, що це добра прикмета – такий її привабливий вигляд. Він іще раз пригорнув господиню, відчув, як у його єстві піднімається оте приємне трепетне збудження, а не просто грубе чоловіче бажання взяти жінку, яке давно до нього не навідувалося.

Майнула думка, чи не попрямувати одразу до спальні, але він тут-таки притамував її. Ця жінка любить, щоб усе було обставлено з добрим шармом. Що ж, він проведе підготовку, як і належить.

Коли ж Рамінник відірвався від збудливих запахів, ще збудливіших порухів маленьких, але й досі пружних грудей, звабливо оголеної, хоч уже і вкритої дрібненькими ровиками шиї, то на якусь мить уловив тривожний позирк її очей, кинутий на двері. Усередині щось тенькнуло, ледь-ледь, може, на самісінькій глибині душі, але, вже неспинне, похолодило скроні й торкнулося крилом лопаток Геннадія Петровича. Ну звісно ж, не його вона чекала, не для нього наводила марафет на обличчі й робила цю пишну зачіску. Адже він про свій приїзд не повідомив – волів, щоб це був для Таїси, його Таїси Левської, його Таєчки, Таїночки, Таєняти, Таїтянки, приємний сюрприз…

– Ти когось чекаєш? – напрямки спитав Геннадій Петрович.

– Н-ні… Чому ти так вирішив?

Із того, як Таїса це сказала, він зрозумів, що влучив у яблучко. Але не став нічого казати у відповідь, а взяв сумку, принесену з собою, і мовчки поволік на кухню. Там виклав на стіл загорнуті в цупкий папір шинку й копчену ковбасу, дві банки шпротів, по банці крабів та оливок.

– Боже мій, яке багатство за нинішнього часу, – сказала господиня.

Геннадій Петрович задоволено відзначив, що вона й тепер зраділа щиро. Виходить, коханець небагатий або ж не дуже її балує. Звісно, краще було б, щоб вона зраділа йому, а не привезеним дарам. Але тут уже від нього залежало мало.