Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

Думка раптом розвеселила і повернула йому рівновагу.

Він провів поглядом по інших будинках, по темному небові, без зір, підсвіченому міськими вогнями, вслухався у приглушений шум цього великого міста, де йому належало пробути ще день-два, а втім, скільки він захоче, – відрядження у нього аж на п’ять днів. Та свобода його обмежувалася б цією квартирою, її господинею – і це було таким же неминучим, як саме його життя.

Вісім років тому Таїса приїхала до Вербівська – на практику в їхню поліклініку. Втім, уперше він побачив її в лісовому будиночку Принципала. Шеф зателефонував тоді з якогось приводу, сказав, що він зараз саме на лісовій дачі, буде радий побачити і його, Рамінника, заодно обговорять й одну важливу справу.

Звісно, ідучи на шефів виклик, він тоді абсолютно нічого не передчував. Коли спинив машину, як завше, на спеціальній стоянці й подолав рівно півкілометра, що відділяли її від самої дачі, коли, як завше, надихавшись на тій дорозі чистим сосновим повітрям, натиснув кнопку ледь помітного мелодійного дзвінка, двері відчинив сам Принципал. По тому, як Іван Данилович потис йому руку, як сяяло, ніби вирізьблене вмілим скульптором якось особливо по-чоловічому вродливе і мужнє обличчя господаря, Рамінник зрозумів, що на дачі чергова Принципалова пасія. Увійшовши до центрального залу, він побачив і її саму – у кріслі коло столика, заставленого вишуканими наїдками, сиділа молоденька, майже мініатюрна дівчинка в короткому білому халатику, які носять лікарі й медсестри. Поли халатика над коліньми розбігалися, виставляючи у всій заслуженій красі стрункі, у міру налиті засмаглі ніжки. Геннадій Петрович одразу збагнув, що під халатиком вочевидь нічого більше нема. Це його здивувало – виходило, що особа, яка прошептала ніжно й трохи ніби засоромлено «Тая», тут уже не вперше і не вдруге, тим паче, якщо Принципал виставляє її для огляду.

Ще тоді здогадався він, що ця дівчинка, очевидно, практикантка їхньої поліклініки чи лікарні. Це його зовсім не здивувало, бо знав особливу пристрасть шефа до практиканток, які потрапляли до їхнього міста. Знав, що про їхнє прибуття Івану Даниловичу відразу доповідає Кугинець, котрий був наче завідуючим цією дачею і забезпечував не лише продуктами, а й таким ось живим атрибутом Принципалового дозвілля.

Рамінник ніколи не бачив, як Принципал уперше обходжує майбутню свою забавку, але якось Кугинець під чаркою розбовкав йому, що відбувається це так: Принципал ніби ненароком знайомиться з відібраною кандидатурою, тоді запрошує її оглянути майбутній «гуртожиток», де вона житиме під час практики, звісно, як повідомляв їй, разом з іншими практикантами. Привозить її в цей будиночок і пригощає, як належить. Шеф умів це робити. Обстановка, божественні напої й небачені в їхній провінції закуски, джентльменське обходження солідного, до того ж симпатичного чоловіка – таким був початок.

Продовження було після кількох таких сеансів. Принципал казав про своє захоплення чарівною практиканткою, про свої почуття, про те, що він розуміє – сподіватися йому нема на що. Тому він «у лоб» пропонує варіант: люба дівчинка стає його коханкою лише на період практики, про що, звісно, ніхто не знатиме, а по її закінченні він зорганізує для неї квартиру в такому-то місті. Місто пропонувалося те, де практикантка навчалася або звідки вона була родом. Принципал казав дещо про свої зв’язки у тому місті, називав імена. Ба більше: розповідав, як люба дівчинка зможе його, такого собі закоханого Івана, скомпрометувати, якщо він її обдурить, не дотримає слова. Така відвертість обеззброювала, і практикантка згоджувалася. Відмов майже не було. «На те ми й психологи», – загадково всміхався Кугинець. Рамінник розумів, що є у них якийсь спосіб чи й принцип відбору. Втім, головним було те, що слова свого Принципал дотримував, квартиру коханка одержувала. Зв’язки у шефа справді були великі. Дуже великі як для районного керівника.

От і тепер дівчисько сиділо в кріслі, нахабно виставляло гарненькі ніжки й не менш нахабно дивилося на нього, Рамінника.

«Знаю, ти слуга», – казав той погляд.

Уже на той час не одну він перебачив і практикантку, і не практикантку на цій дачі, вели вони себе по-різному, запобігливо чи, навпаки, виклично, соромливо й безсоромно. Ця ж поводилася так, наче жила тут давно, наче і вона до всього, що було на дачі, зокрема й до господаря, звикла та сприймає як належну необхідність його присутність тут, де вона, може, й не господиня, а щось незмірно більше й цінніше.