Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

Анекдоти, коли до них перейшли, у Лук’янця були свіжі й сміливі, навіть Рамінник їх не чув. Таїса сміялася, і цей сміх ніби гасив насторогу, що її вона тримала в кутиках своїх великих, із ледь помітною зизинкою, очах.

«Цікаво, якби він дізнався про те, що було між нами, – подумав Рамінник під час чергової історії, яку оповідала вже Таїса, про одного зі своїх набридливих пацієнтів, який весь час вигадує собі нову хворобу. – Або ще більше: що витворяв із нею Принципал».

Він дивився, як Лук’янець їсть салат, далі як наливає йому й Таїсі мінеральну воду (гидота місцевого виробництва, він ніколи не любив такої), потім наливає собі, п’є. Випив сам, мимоволі скривився, подумав, що треба було привезти ще й «Боржомі» чи бодай «Лужанську». Гм, везти ще й мінеральну воду? Але що ж його дратує найбільше? Впевненість, уміння триматися? Та він і сам уміє поводитися не згірш.

Коли Таїса нарешті повідомила, що приготує каву, він сказав, що зробить це сам (ти ж знаєш, як я це вмію), і пішов за нею на кухню. Перше, що побачив, – три жалюгідні гвоздики, що їх приніс Лук’янець. Поруч із його трояндами вони видавалися бідними сиротами. Та гвоздики красувалися у вазі в центрі стола, а його троянди – у банці в куточку на холодильнику. Злість, що спалахнула, знову збудила в ньому пристрасть. Таїса стояла зовсім поруч, запалювала сірника. Схопив її в обійми, мимоволі, неусвідомлено стиснув, аж кістки хруснули.

– Гено, – злякано прошептала вона.

– Ти б хотіла, щоб я пішов? – спитав, дивлячись у вічі.

– Ч-чому…

Він зрозумів – хотіла б. І сказав собі – цього не буде. Хвиля глухої не те щоб неприязні – ні до Лук’янця, ні до Таїси, а ніби до когось третього – затопила його з новою силою.

– Гено, – знову прошептала Таїса.

Шепіт, схожий на зойк, несподівано повернув його в минулий час. Він покидав її, а Таїса шепотіла: «Гено!» Рамінник пригадав – так було шість років тому. Чи вісім? А скільки він ішов до того шепоту…

– Ти маєш де ночувати? – спитала Таїса вже голосніше.

– Маю, – відповів Рамінник, і в його притишеному голосі проклюнулися водночас іронія і злість. – Маю. У тебе.

Таїса обдарувала його поглядом не злим, а якимось ніби далеким, незнаним, і горіх її глибоких очей потемнів, наче покрився ледь помітною сивиною перезрілості, як буває у справжніх горіхів, коли їх вчасно не зірвати, а вони не здогадаються впасти самі.

– Зрозуміло, – сказала вона. – Володар не позбавляє себе приємності? Віддавати гарну річ не хочеться?

– Особливо таку коштовну, – вже не приховуючи іронії, відповів Рамінник.

Але його іронія була вимученою. Він відчув легке тремтіння. І знову миттєво пригадав – так було колись. Коло замикається? Але якщо й так, то замкне його він сам, що б там не було.

На плиті зашипіло – збігала кава.

Таїса пішла проводжати Лук’янця, а Рамінник помив посуд (удома те часто доводилося робити) і сів у крісло. Спробував було ввімкнути телевізор, але програма «Час» уже закінчилася, а дивитися якийсь безглуздий концерт не хотілося. Не хотілося нічого, крім одного – дочекатися Таїси. Відчував, як у ньому з кожною хвилиною, а може, і секундою росте тривога – раптом Таїса не повернеться?

Звісно, він міг би піти з ними, там би нізащо не відпустив від себе. Не відпустив би, гм… Десь там іде вона, тулиться до кістлявого плеча, можливо, й цілується, може, вони вже у нього в квартирі. Та що йому до того – його пароплав відплив, він тут востаннє, ця перемога жалюгідна, можливо, й нема ніякої перемоги.

Але перемога мусила бути, бо він уже так вирішив і вже знав, що не відступить, якщо не відступив півгодини чи годину тому, коли ще був такий шанс.

Він провів поглядом по квартирі, де все колись сам і придбав, притому вже вдруге, бо варто було Таїсі три роки тому натякнути, може, й випадково, у звичайній розмові, що їй подобається такий-то гарнітур… Рамінник відчув, що повітря в кімнаті, надихане ними, стало важким, затхлим, тому встав, відчинив кватирку, постояв, вдихаючи прохолоду і вдивляючись у вікна будинку навпроти, що світилися якось тьмяно, неначе поволі згасали на його очах. Так дивився довго, доки не відчув: щось ледь-ледь затуманює його очі, а від того вогні навпроти немов поближчали, водночас втрачаючи чіткі обриси. Плівка була легкою, звісно – і не сльози, і не волога, а щось ледь відчутне.

Рамінник струсонув головою, невидима плівка зникла. У вікні навпроти він побачив людські фігурки, і на мить зринула думка, що вони можуть належати його супернику й Таїсі.